У сни не приходять...

1058 0

Ми у соцмережах:

У сни не приходять...

Найважче про війну говорити з тими, у кого вона відібрала рідних людей. Серця матерів, які хоронили власних дітей у закритих трунах і до останнього не вірили, що під обстріли потрапили їхні сини, не можуть пробачити несправедливості. Смерть там, на сході, забирає найкращих – вимовляють крізь сльози і хочуть, аби їхню кровинку, яка віддала життя за Україну – через чиюсь халатність і власну хоробрість – не забували.

маринич На війні за понад два роки загинуло 80 рівнян. Мабуть, немає району області, який би не хоронив загиблих вояків. Імена усіх не пам’ятає вже ніхто, бо війна, як це не страшно звучить, стала рутинною. Втім, у 2014-му, коли область струхнула звістка про перших загиблих, до того, що війна забиратиме життя, ще не були готовими. 22 травня два роки тому терористи напали на український блокпост під Волновахою на Донеччині, який утримувала 51-ша бригада із Володимира-Волинського. Під час обстрілів загинуло троє рівнян - 34-річний Андрій Нечипорук із села Бронники Рівненського району та два однолітки із сусідніх сіл на Рокитнівщні – 22-річні Віталій Маринич із Рокитного та Леонід Озеранчук із Осницька. Їхні матері, а обидві звуться Тетянами, з того часу намагаються знайти відповідь на єдине запитання – чому саме їхні сини. Про те, що під Донецьком, дізналася у переддень смерті У Родині Мариничів Віталій був середнім із трьох синів. У лютому 2014-го хлопець звільнився із місцевої пожежної частини, аби поїхати у Росію на заробітки – на жовтень уже було заплановане весілля. Хотів підзаробити і на гуляння, і на власне житло. Проте у Москву після анексії Криму не наважився. А 9 квітня прийшла повістка в армію. Наступного дня Віталій покинув батьківську хату. -У військкоматі сказали, що вони на 45 днів їдуть, - розповідає мама загиблого Тетяна Маринич. – Спершу був на полігоні, телефонував мені щодня, а коли відправили на схід, навіть не зізнавався, що під Донецьком. Казав – біля Дніпропетровська… Мене беріг. Я його щодня питала: «Сину, скажи правду, у вас бронежилети і каски є? Як нема, я позичу, скільки потрібно, грошей, куплю і привезу». А він – ні, усе є. Хоча насправді у них бронежилетів було тільки на тих, хто заступав на блокпост, а про каски навіть не знаю. Не вистачало харчів, води… У середу, 21 травня, у переддень, як трапився обстріл, зізнався, що під Волновахою. Сказав: «Мамо, якби я тобі розказав раніше, ти б уже тут була». Ми з ним майже годину тоді говорили. Востаннє. Ще десь пів четвертої ночі він відправив смс своїй дівчині, яка у Харкові навчалася. А над ранок трапився обстріл… Він у той день навіть не мав у наряд заступати, але його попросили і він не зміг відмовити…

Віталій Маринич
Віталій та Леонід на фронті товаришували. Віталій, хоч і був на кілька місяців молодшим, розповідає мама, був як за старшого брата. Жінка зі сльозами оповідає, що хоч має ще двох синів, той, який загинув, був найдобрішим. Завше за неї захищався перед чоловіком, шкодував. -Казав мені, що до вересня вже буде вдома, - продовжує жінка. – Про те, що загинув, дізналися в обід 22 травня, а офіційне підтвердження вже було надвечір. Хоронили у закритій труні. Тільки коли привезли тіла на полігон, зазирнула усередину, поклала все, що мала, і назад закрила… Не знаю навіть, чи були руки-ноги цілі… Коли чую, що десь весілля грають, плачу. За що мого сина? Гріх брала на душу, але кляла і клясти буду тих, хто повбивав наших дітей. Не можу витримати цього болю. І все навколо видається таким фальшивим тепер. Раніше ще допомагала армії, а потім припинила, бо знаю, що до простих вояків та допомога майже й не доходить. У районі є хлопці, які з сином на блокпосту були. Але так і не зважилися з ними поговорити, розпитати. Серце щемить. Віталій був таким добрим, всім завжди допомагав… Нещодавно на пожежній частині, де працював Віталій Маринич, встановили пам’ятну дошку загиблому. Родині дали одноразову компенсацію, нарахували якісь пільги і… забули. Тетяна Маринич, яка працює бухгалтером у житлово-комунальному відділі, мріє потрапити до місця, де її син востаннє був живим. -Говорила про це й з мамою Андрія Нечипорука, бо телефонуємо одна одній час від часу, - додає пані Тетяна. – З Волині щороку матерів везуть під Волноваху. Невже у нашої обласної влади немає коштів, аби і нам зорганізувати таку поїздку? Про сина пані Тетяна не може говорити без сліз. Каже, що за понад два роки він так їй і не приснився. Але приходить у сни до братів та родичів. Старшого брата у сні просив переказати місцевим хлопцям, аби ті не ходили на бурштин. А дядьку розповідав у сні, що не знає, як все сталося і як вони загинули, додав, що пам’ятає лише, як зірвався ящик зі снарядами… На портреті під час похорону з’являлася сльоза Леонід Озеранчук, як і Віталій, - середульше дитя. Проте у батьків він був єдиним сином. Нині Тетяна та Віктор Озеранчуки живуть самі в Осницьку. Дві доньки одружилися і роз’їхалися. Леонід, любив жартувати його тато, теж мав би вродитися дівкою – був спокійний на вдачу, мав веселий характер і підвищення почуття справедливості. На відміну від свого побратима, не тримав у секреті від батьків, куди їх повезли. Відтак родина знала, що хлопців обдури. -Ми, коли Леонід ходив до школи, у Томашгороді жили, переїхали в Осницьк кілька років тому. Після 9-го класу син вступив до ПТУ на механіка навчатися, по закінченню пішов в армію. У Криму служив, - розповідає батько Віктор Озеранчук. – Півтора року тільки вдома пробув, влаштувався на лісопильню і нам допомагав. Повістка прийшла у березні. Сам забрав її у сільраді. Сказали, що тільки на полігоні буде у Тучині, але у травні їм повідомили, що везтимуть на Полтаву. Мовляв, щоб вибори президента там охороняли. У Полтаву ж насправді їх не переправляли. На схід вони три доби їхали. По ночах, вдень ховалися. Зателефонував якось і сказав, що їх посеред кладовища розмістили. А потім знову дзвінок: «Тату, нас далі забирають». Коли телефонував, розказував про блокпост, що там поля і дерев полоса. Ввечері перед нападом на них ми говорили десь о 21-й. Він казав, що все добре і спокійно. Пообіцяв, що подзвонить о 6-й ранку. Але дзвінка не було… Я зайшов в Інтернет і о 8-й вже знав, що блокпост розстріляний… Леонід Озеранчук Віктор пішов у той день на роботу на залізницю, але відпросився – не працювалося. Офіційного підтвердження, що серед загиблих – їхній син, не було до обіду. У військкоматі спершу навіть запевняли, що у Леоніда просто розрядився телефон. -В останній вечір, коли був живим, довго з ним і не поговорила. Сказав, що хоче ще до дівчини зателефонувати. Мав на Трійцю йти у свати, - розповідає мама Тетяна Озеранчук. – Сусідський собака у той вечір вив. Я ще й здивувалася. Ніби й нікого хворого не було. А таки теж відчувала щось недобре. Не могла з ним говорити без сліз. І коли о шостій ранку він не вийшов на зв'язок, уже місця не могла собі знайти. Зранку мені зателефонувала сусідка, яка у сільраді Томашгорода працює. Запитала, чи Леонід не телефонував… Вона знала, що він загинув, але не могла мені сказати. По обіді зателефонувала мама Віталія і повідомила, що наші сини мертві і що потрібно їхати до військкомату. Чекали на тіло тиждень. Труна була закрита. На полігоні тільки я наполягла, аби відкрили, щоб хоч глянути, чи свою дитину хоронити будемо. А більше й не відчиняли… Тільки його портрет стояв, на якому постійно з’являлася краплина роси, неначе сльоза, скільки ми не стирали. Моя дитина жити хотіла... Священик, коли у відчаї запитувала, чого ж загинув саме мій син, сказав, що він був не нашим, а Божим дитям. Важко пережити таку втрату. Поки чекали на тіло, щодня мені кололи заспокійливі. Не пам’ятаю майже похорону. Тільки за сорок днів до тями прийшла. Кожен день тоді на могилу ходила. Леонід був таким добрим, він боявся будь-кого образити. А вчителька його розповідала, що у школі усі уроки розпочиналися із його жартів, він любив веселити людей. Леонід Озеранчук, додає мама, - єдиний із села, хто пішов до армії. Каже, сусіди дорікають, що сама пустила сина на війну. Але не пустити не могла. Леонід хотів, щоб усе було правильно… Тетяна Озеранчук якраз перед тим, як сина мобілізували, змушена була звільнитися. У жінки знайшли грижу на хребті, тож робота на кар’єрі для неї стала небезпечною. Тепер мама загиблого страждає від болю та того, що розпухають руки та ноги, але на операцію не наважується. Бо після неї, зазначили лікарі, може стати інвалідом. -Єдиний був син і того не стало, - з гіркотою додає жінка. – А на могилу до нього тепер ніхто із чиновників навіть не ходить, тільки на 9 травня прийшов голова Томашгорода. Нам пільги дали за втрату сина, але й на них щоразу мусимо довідки приносити. А Леонід мені так і не наснився за всі ці місяці. Мабуть, не хоче робити мене сумною, хоча до сестер у сни приходить…
Алла САДОВНИК.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також