«У ваших селах така ж бідність, як і в Камеруні, тому більше п'яти гривень за заняття з дітьми брати не можу»

Залишивши високооплачувану роботу, 37-річний африканець Рафаель Ндіве Мвамба оселився в сільській глибинці на Полтавщині, де вчить дітлахів бальних танців.

— Коли я навчався в Парижі, бачив, як там живе більшість студентів, моїх земляків, — пояснює свій переїзд в українське село 37-річний камерунець Рафаель Ндіве Мвамба. — Щоб заощадити на оплаті житла, вони винаймають спільно маленьку кімнатку, в якій не вистачає навіть ліжок на кожного. П'ятнадцять людей сплять по черзі по кілька годин. Знайти кваліфіковану роботу не можуть — йдуть прибирати вулиці. А тут у мене є власний будинок, улюблена робота... Не скажу, що все супер, зате тут дуже гарно. А повітря яке чисте! Немає ні поспіху, ні гулу автомобілів. Ідеальне місце для життя. Ось уже майже рік Рафаель живе і працює в селі Вирішальне Лохвицького району Полтавської області. Тобто в самісінькій українській глибинці. Найбільше його переселенню сюди радіють місцеві дітлахи — він навчає їх бальних танців; радіють і жінки, з якими африканець займається фітнесом. Кажуть, після занять з тренером у них перестали боліти спини, і тепер їм легше працювати на городах і справлятися з домашнім господарством.

"Стриптиз якийсь час був для мене способом добування грошей"

Відносини з Парижем у Рафаеля не склалися. Повернувшись додому в Лімбе (невелике курортне містечко на березі Атлантичного океану, відоме своїми пляжами з вулканічним піском), хлопець не міг дивитися в очі батькам, які мріяли бачити його лікарем. Тому легко погодився на пропозицію друга спробувати щастя в Москві. Але й там не прижився. Через побоювання попастися скінхедам намагався якомога рідше виходити на вулицю. Через кілька місяців опинився в Харкові, де вивчився на інженера. Тут же, в гуртожитку, зустрів свою долю — українку Тетяну, й поїхав з нею в Кременчук на Полтавщину. Був там єдиним темношкірим постійним жителем, чим привертав до себе цікаві погляди, де б не з'являвся. Не думав залишатися в Україні, але народилися діти, які й прив'язали його до чужої землі. Радіоелектроніка так і не стала професією Рафаеля Мвамба, та й з Тетяною вони розлучилися. У підсумку камерунець Рафаель реалізувався в Україні як танцюрист і викладач танців. З дитинства його кумиром був Майкл Джексон. "Місячну" ходу популярного артиста намагалися копіювати тоді хлопчаки в усьому світі. Щоб бути схожим на Джексона, Рафаель ще на батьківщині закінчив школу мистецтв, де навчався класичних і народних танців. У свій час він займався стриптизом і говорить про це без сорому. — Деякі українські стриптизери вважали мене конкурентом, оскільки я отримував більше, ніж вони. Але господарі стриптиз-клубів платили мені не за екзотичну зовнішність, а саме за талант, за те, як я вмію запалити публіку, — пояснює Рафаель. — Стриптиз, що передбачає вільний стиль самовираження в танці, на якийсь час став для мене способом добування грошей. У мене був продюсер, який організовував мої виступи у великих містах, траплялося, і по два-три рази на тиждень. Запрошували і на дні народження, корпоративи. За один виклик я міг заробити від півтори до двох тисяч гривень. Але в останні чотири роки займаюся цим рідко, тому що змінився контингент у стриптиз-клубах. Виступати перед малолітками мені нецікаво. Більше подобається навчати дітей танців. "Треба жити щасливо і ні про що не шкодувати!" — Рафаель вимовляє цю фразу як девіз. На його переконання, не має значення, живе людина в мегаполісі чи в забутому Богом селі. Головне, щоб вона почувалася там комфортно. Чимало поїздивши по світу, чоловік знайшов своє місце саме у Вирішальному, яке знаходиться за сорок кілометрів від автотраси Київ-Харків. І майже всі ці кілометри — суцільні ями з вибоїнами. — Таких доріг я не зустрічав ніде, де мені доводилося бувати, — Рафаель, який вільно володіє французькою, англійською та російською мовами, вже нахапався й українських слів. — Але й таких добрих, щирих людей, як тут, теж ніде немає. Ніколи не забуду, як на станції Ромодан одна старенька, яка торгувала насінням, пригостила ним мене, зовсім незнайому їй людину. Я тоді навіть не знав, що це таке, але на все життя запам'ятав її жест. Так що я звідси нікуди не збираюся їхати. Принаймні до того часу, поки мої дочки не стануть дорослими. Та й справу, розпочату тут, не покину. Підводити людей, які зараз поруч зі мною, не можу.

"Неправильно, коли діти живуть з бабусею і дідусем, а не з батьками. У Камеруні таке неможливо"

У Вирішальному Рафаель Мвамба вже обзавівся житлом і землею. Порожню стару хату, яка опалюється піччю, йому виділила сільрада. Рафаель розпочав у ній ремонт. Насамперед підвів каналізацію, поставив унітаз, ванну і бойлер для підігріву води. Без цих елементарних зручностей він не уявляє свого життя, а селян, які до цих пір обходяться "зручностями" у дворі, вважає ледачими. Потім встановив супутникову антену. Заміною старих меблів на нові і облаштуванням фасаду займеться пізніше. На прилеглих до обійстя чотирьох сотках землі збирається вирощувати овочі. Якщо, звичайно, знайде на це час, якого поки що катастрофічно не вистачає. Рафаель в окрузі — нарозхват. Тричі на тиждень займається танцями з дітьми в місцевому клубі, нещодавно і в сусіднє село Бодаква його запросили. Крім того, у нього є студія східних і естрадно-спортивних танців у райцентрі Глобино — за півтори сотні кілометрів від Вирішального. Туди їздить на вихідні. Незабаром, коли закінчить ремонт, сподівається перевезти з Глобино в село і кохану жінку, з якою його звів потяг до танців. — Сидіти і думати, що хтось за тебе щось зробить, неправильно, — міркує мій співрозмовник. — Я ось уже п'ятнадцять років живу в Україні, і все, чого досяг тут — це тільки завдяки своїй праці. Найважливіше, вважаю, що мої учні беруть участь у престижних танцювальних конкурсах і займають на них призові місця. Я дуже строгий вчитель, вимогливий. Можу і накричати під час репетицій. Якщо почну жаліти своїх вихованців на заняттях, то вони будуть плакати після виступів на конкурсах. Це означало б, що я нічого їх не навчив. Рафаель з його досвідом танцюриста і приголомшливою пластикою міг би вести майстер-класи з танців навіть у Києві. За великі гроші. — Але хто буде займатися з сільськими дітьми? — говорить камерунець. — Тут немає викладачів танців, зате є багато талановитих хлопчиків і дівчаток. Чому вони не мають таких можливостей, як їхні міські однолітки? Так, у вас більш високі технології, ніж в Камеруні, але в селах та ж бідність, як і на моїй батьківщині. Хіба селяни можуть дорого платити за навчання танців, якщо їхнім джерелом доходу є тільки домашня живність? Тому я тренер дешевий. У Вирішальному взагалі безкоштовно викладаю (в гуртку займається 22 дитини), оскільки тут сільрада мені платить зарплату, а в Бодакві один урок для дітей коштує п'ять гривень, для дорослих — десять. Рафаель, втім, не приховує, що в сільській глибинці його найбільше тримають доньки — найдорожче, що у нього є. Після розлучення з дружиною дівчаток забрали на виховання її батьки, що перебралися з Кременчука до Сенча Лохвицького району. — Це, звичайно, неправильно, що діти живуть з бабусею і дідусем. У Камеруні таке було б неможливо. Там одна дружина на все життя, мої батьки не дозволили б мені розлучитися. Але тут інші погляди на шлюб, інша культура і в кожній родині — свої стосунки, — дуже тактовно висловлюється Рафаель щодо свого нещасливого особистого життя. — Саме це і зруйнувало наш союз із Тетяною. Вона ревнувала мене до жінок, яких я вчив танцювати, хоча приводу для цього не було, а моя робота була головним джерелом сімейного доходу. Ми довго намагалися налагодити стосунки, і навіть Саманта у нас народилася вже після розлучення, але врешті-решт розлучилися. Хоча Тетяна назавжди залишиться в моєму житті, я ніколи не зможу видалити її зі своєї пам'яті, буду допомагати їй. Їхній старшій дочці Вероніці скоро виповниться дванадцять років, Саманті — шість. Колишня дружина Рафаеля залишилася в Кременчуці, а сам він влаштувався ближче до дочок. Сільський голова Вирішального, дізнавшись про талант тата дівчаток-мулаток, запросила його на роботу. Всі залишилися задоволені таким рішенням.

"Я не ледар, тому сільський побут мене не лякає. Можу прибирати, прати, готувати, навіть вареники ліпити"

— Для мене дуже важливо якомога частіше бачити своїх дітей і знати, що у них все гаразд, — говорить Рафаель. — Я допомагаю їм матеріально, але, думаю, для них найважливіше те, що я не залишив їх самих у цих краях і нікому не дозволяю їх образити. Ми з Тетяною пояснили дочкам, що мама з татом не можуть жити разом, але наша любов до них від цього не стане меншою. Рафаель дуже пишається старшою Веронікою. Доньці передалася його пластика, вона добре танцює, але ще краще грає на фортепіано. Нещодавно на обласному конкурсі юних музикантів посіла друге місце. Ну, а у Саманти ще все попереду — в ній вже проявляється талант танцівниці. Віднедавна у Рафаеля з'явилася ще одна дитина — семирічний син його нової коханої. У їхніх стосунках цілковита гармонія. Пара мріє про спільних дітей. А взагалі найбільша мрія Рафаеля — злітати з доньками на батьківщину. Хоча він сам за всі ці роки був вдома тільки один раз, сім років тому. Занадто дороге задоволення — півтори тисячі доларів в один бік. Сміється: "Після постійного тривалого спілкування з білими людьми дуже незвично було бачити безліч темношкірих навколо". Камерунські бабуся і дідусь бачили своїх онучок-українок тільки на відеозапису. На жаль, в далекій африканській країні не розвинена мережа Інтернет, тому неможливо безкоштовно поспілкуватися в скайпі, що давно вже стало звичним у всьому світі. Та й телефонний зв'язок не з дешевих — хвилина розмови коштує шість гривень. — У Камеруні населення ділиться на категорії, до найпрестижнішої відносяться ті, хто зайнятий на державній службі. Я виріс в багатій сім'ї, що належить до вищого стану, — розповідає Рафаель. — Мій тато працював архітектором, у мами був ресторанний бізнес. Загалом у них вистачало грошей, щоб усім сімом дітям дати освіту, а деяких відправити на навчання за кордон. У нас була служниця, і я не мав звички навіть прибирати після себе посуд. Але я не ледар, тому сільський побут мене не лякає. В Україні навчився не тільки заробляти гроші, а й прибирати, прати, готувати, навіть вареники ліпити. У їжі я невибагливий — мене цілком влаштовує рис з куркою, вівсянка, які я самостійно готую майже кожен день. Люблю чай. Влітку зелений, взимку — чорний. Він особливо зігріває в холод. Та й до холодів вже якось звик. Ось ожеледиця для мене набагато страшніша, по льоду без підтримки не ходжу. Не може звикнути камерунець і до того, що українці готують на свята неймовірну кількість їжі, яку потім згодовують тваринам або просто викидають. І до того, що, збираючись за столом, їдять і п'ють без міри. І до того, що сідають п'яними за кермо... — У вас радянський менталітет, — каже Рафаель. — Не скажу, що це зовсім погано, але в Європі, куди ви так прагнете, все по-іншому. Там кожен сам за себе, і твої проблеми — це тільки твої проблеми. Тому сподіватися, що десь живеться краще, не варто. Я це точно знаю. Просто потрібно налаштувати свою душу на позитив.