Минулого тижня у клубі «Гавана» вперше у Рівному виступив гурт «Борщ». Найвеселіший український гурт, якому лише чотири роки, став популярним на другий день свого існування. І не лише тому, що заснували його учасники «Воплів Відоплясова» Юрій Здоренко та Олександр Піпа. Команда, в репертуарі якої є пісні «Падло», «Царівна жаба», «П’яна свиня», не може не привернути до себе увагу молодіжної рок-тусовки. Масову увагу хлопці привернули вже співпрацею з найвідомішим зятем держави Шоном Карром. Власне, про нього басист гурту, колишній «вевешник» Сашко Піпа розповідати вже стомився.
— Мене можна про Скрипку питати, тому що я можу сміливо відповісти: нічого про нього не знаю. Уже рік я не граю у «ВВ», стільки ж часу я не бачив Скрипку. Про Карра вже набридло відповідати. Ми познайомились на одній репетиційній базі. Здалася нам прикольною англійською групою. Ми запропонували разом зіграти. А вже потім з’ясували, що у нього наречена — донька Тимошенко. Проте Шон розповідав, що ще у французький період «ВВ» був на наших концертах у Парижі, а тому хотів познайомитись. — Як справи у команди загалом? — Нині у нас відбуваються спеціальні концерти — ми пишемо новий альбом, створюємо нові пісні, які тестуємо на відвідувачах наших виступів у різних клубах. Дивимось, як вони сприймають. Якщо відчуваємо щось зайве, потім переробляємо. — І як народу нові пісні? — Здається, сприймають «на ура». Але завжди більше хочуть чути «хіти» — «Падло», «П’яна свиня», «Audio-Video». Це ХХІ сторіччя, люди звикли слухати музику у першу чергу на дисках чи на комп’ютері, звикають до якихось пісень. А тому завжди приходять на концерт насамперед заради них. — На якій стадії запис альбому? — Ось уже майже завершений кліп на пісню «Риголетто». А альбом зараз на стадії гонитви за досконалістю у звучанні. Усе було записано ще влітку, а зараз все переробляється. Тому що краще почало виходити. — Краще стали грати? — Ні, просто з’явилися нові пісні, нові аранжування, щось переробили. Ось одна з пісень раніше була швидкою, а позавчора стала «мєдляком». Класна пісня, півроку репетирували, записали. А коли зіграли вживу, повилазило все недопрацьоване. — Більше подобається «ковбаситись» на концерті чи записувати речі в студії? — Це різні види творчості. Я їх не порівнюю. Перший альбом «Падло» ми записували з першого-другого дубля, а тому він максимально наближений до концертного звучання. А зараз доводиться попотіти. Мастеринг завжди робимо на кордоном. (Альбом «Паразита кусок» доробляли у Парижі — Авт.). — У нас не уміють? — Там просто дешевше. Якісніше. В наших студіях є обладнання, але ним ще не навчилися користуватися. А ті, хто навчилися, є ексклюзивними, а тому виставляють шалені рахунки. А крім того, більшість звукорежисерів в Україні мастеринг такої музики, як створюємо ми, робити не вміють. — Отже, проблема в тому, що всі працюють з «попсою»? — Не зовсім. У нас бідна країна, у нас менше всього — інструментів, студій, менше хороших рук. — Давайте про глобальне. «Борщ» — це насамперед що? Прикол? Чи професійний продукт на продаж? — Це все вкупі. Це те, чим ми по життю займаємось вже дуже багато років. Тобто нам, зокрема мені, нічим іншим вже нецікаво займатись. Ми люди веселі, життєрадісні. Без приколів не можемо. Було б дуже дивно, якби по життю ми були такі собі «хі-хі — ха-ха», а вийшовши на сцену, почали б грати похмуру музику. Нам «в кайф» робити те, що ми робимо. А якщо вдається ще щось продати, так це взагалі супер! — Ти нібито сам казав, що альбоми змітають з полиць магазинів… — Так, але все одно це не ті масштаби, які зроблять нас мільйонерами. Тим більше, що зараз зникає індустрія компакт-дисків, а розвивається віртуальний обмін музикою. Тобто чи є зараз сенс видавати альбом? Може, краще одразу викладати «на шару» його в Інтернеті. Хто скільки заплатить, тому й віддамо. — Вашу музику називають панк-роком… — Давай все поясню. Коли ми починали грати, все це називалось панком. Ми навіть самі себе називали панками ще до того, як вперше почули «Sex Pistols». Тобто для нас панк — це образ мислення, заперечення «мейнстріму». Причому, в усьому — в музиці, одязі тощо. А музична форма панку постійно змінюється. Який-небудь рокер може сказати: «Ну що це за панк? Ось у наш час було — з матюками, фальшивим голосом, розстроєними гітарами». Те, на що зараз кажуть панк, у наш час називалось швидким естрадним роком. Тому під сучасне поняття панку ми не підпадаємо і коли називають «попсою», зовсім не ображаємось. Наша музика — щось схоже на Валерію, але важче, швидше, голосніше, з чоловічим вокалом, текстами про алкоголь та повною відсутністю чітко вираженого музичного стилю.
