Донедавна у Києві виходив кольоровий журнал, який свого часу був досить популярний серед певної публіки. Журнал цей видавав сумновідомий Борис Ложкін, який притягнув колись до нас усі ці російські газети, додавши до їх назви «в Украине», непогано на цьому заробивши. Гроші ці тепер відливаються нам кров’ю та розрухою. Але повернемось до того журналу.
Його керівник писав статті такою собі «вуличною» російською мовою, якою колись говорили учні харківських ПТУ. Чи то він це навмисне робив, чи інакше не вмів, не знаю. Знаю лише що це багато кому подобалось. Хоча певні судження видавались досить сумнівними, ніхто на це особливо не зважав – вільна людина у вільній країні!
Все змінилося після того, як наблизився час вступу в дію норми закону про мову, згідно якої усі друковані видання повинні мати українську версію. Здавалося, які проблеми? Українську всі журналісти того журналу знали чудово! Але виявилось, що численні ватно-петеушні твердження, якими був наповнений журнал, українською не перекладаються! Точніше перекладаються, але звучать вже зовсім не так. Те, що російською мовою несло певний зміст, певний посил, українською виглядало як звичайні дурниці. Тому вийшло так, що «глибокі думки» авторів журналу, викладені українською мовою перетворились на глупі та недоречні. То навіщо тоді такий журнал?
Наведений приклад підтверджує, що сам факт писання чи мовлення українською змінює автора і його думки. Коли ці думки ворожі, вони автоматично перестають бути такими перетворюючись на смішні та дурнуваті. Тому перехід на українську усіх українських видань, який згідно до закону відбувся 16 липня, автоматично зміцнює нашу безпеку. Російськомовні вороги та провокатори засовуються ще глибше і їх стає ще краще видно.
Тут я мав би зауважити, що це все слід було зробити набагато раніше і тоді не довелося би ціною страшних жертв захищати своє право на українські дурниці. Але я цього не стверджуватиму – дурниці ми робили завжди і робимо їх досі. Просто ці дурниці стають щораз більш українськими. За що, власне, ворог на нас і напав…
Микола НЕСЕНЮК.
