В інтернат бабусі втікають самі

1064 0

Ми у соцмережах:

В інтернат бабусі втікають самі

Хоча в українців прийнято, що батьків на старості доглядають діти та онуки, часто ужитися їм разом дуже важко: надто різними у молоді і старших є погляди на життя. Тож трапляється, що доживають віку старенькі в інтернатах. Попри усталену думку, що туди «здають» своїх старих батьків невдячні діти і що там важко доживати старість, ситуації бувають різні. Це доводять історії мешканців Здолбунівського будинку-інтернату для громадян похилого віку та інвалідів.

Мешканці Клеваня, а тепер Здолбунівського будинку-інтернату Юлії Новосад 86 років. Протягом 14 років жінці довелося ходити за плугом, бо мала маленьких дітей, яких потрібно було поставити на ноги. Саме ці діти, підрісши, і довели матір до того, що вона опинилася в закладі для людей похилого віку. — Зять і дочка, з якими я жила після виходу на пенсію, мене дуже били, - зізнається п. Юлія. - Одного разу, вся синя від їхніх побоїв, я врешті не витримала. Потайки виробила всі необхідні документи і втекла сюди, в інтернат для людей похилого віку. Живу тут уже 15 років і не скаржуся: сама в кімнаті, годують добре. От на сніданок, наприклад, дали юшку з хлібом та шматком ковбаси. Раніше я тут допомагала при їдальні, працювала у швейній майстерні, а тепер вже не маю сил, але мене ніхто й не змушує. Що ж до дочки, то якось написала їй про те, де я і як живу. Вона приїхала і, розмовляючи з нею, я попросила її купити мені халат. Вона розгнівалася, кричала, щоб я сама собі його купила і пообіцяла, що більше не приїде. Обіцянку виконала. Не вжилися з матір’ю і діти 75-літньої Анни Свиридової, яка розповіла: — Дочка фактично відмовилася від мене, та й в хаті у неї вже була одна сім’я. Жити самій мені було ніде, тож я подалася сюди. Тут живу вже 4 роки. Дочка мене регулярно відвідує, не раз каже, щоб верталася до неї. Та я не хочу заважати їхній сім’ї, до того ж зять мій любить випити. А мені й тут добре. А ось 86-річна Клавдія Леонтьєва ні від кого не тікала, а сама попросила невістку відвезти її в Здолбунівський будинок-інтернат. — Мій син помер, і невістка залишилася вдовою з двома дітьми на руках, — розповідає бабуся. - Куди їй ще зі мною возитися, коли треба якось заробляти на життя та годувати сім’ю? А в цьому інтернаті жила моя подруга, яка розповідала, що тут досить-таки непогано. От я й попросила невістку, щоб вона мене сюди переселила. Вона, мої внуки та вже правнуки увагою мене не обділяють — постійно відвідують, гостинці привозять. Недавно внук з Німеччини приїжджав до мене. А невістка, дай їй Боже здоров’я, до мене дуже добре ставиться. Наприклад, коли мені треба був халат, віддала свій, новенький. Я не маю на що нарікати. До того ж в інтернаті мені живеться добре: завжди вчасно дають їсти, дивляться за кімнатою, щось просиш — ніколи не відмовлять в допомозі. Однією із «довгожительок» Здолбунівського будинку-інтернату для людей похилого віку є Антоніна Назарова, яка тут уже 40 років. Вона сюди потрапила як інвалід по зору. — Я пережила війну, під час якої допомагала партизанам, — розповідає жінка, — байдуже яким — усім, хто боровся з німцями. За це, певно, мене й ув’язнили після війни. Ув’язнення я відбувала в Норильську, де працювала бурильником землі. На цій роботі й отримала травму очей. Через 10 років вийшла на свободу. Я була ще молодою, мала близьких родичів, проте ставлення до мене було як до колишньої «тюремниці». Через це, мабуть, заміж довго і не виходила. Дружиною я стала лише в будинку-інтернаті для інвалідів та людей похилого віку в Дубні, де познайомилася і прожила щасливі 10 років з одним хорошим чоловіком. Він був на 2 роки молодший за мене, за характером наполегливий і справедливий. За це я його і любила. Дітей ми не мали. Після того як він помер, я переїхала в Здолбунівський будинок-інтернат. Якщо головного лікаря інтернату Олега Висоцького люди тут називають «батьком», то п. Антоніну — «матір’ю». Ніхто так не примирить і не вплине на мешканців інтернату, як вона. — Усіх, хто живе в інтернаті, я називаю сім’єю, і вона у нас велика та хороша, — розповідає п. Антоніна. — Звісно, різні люди сюди потрапляють. Більшість таких, що не можуть вжитися з рідними, сваряться з ними. Їхні риси характеру проявляються і тут. Буває, що жінка із жінкою за стінами живуть, а помиритися і пробачити одна одній чогось не можуть, не кажучи вже про тих, хто живе по двоє в кімнаті. Доводиться і сварити, і мирити. Добре, що хоч мене слухають, бо я люблю людей і вмію з ними спілкуватися. Просто треба знати, що й кому сказати. Слухаються мене і молодші — інваліди. Часто приходять за порадою. Я так цьому радію! Хоча племінниця, яка подарувала мені мобільний і з якою я часто спілкуюся, і просить весь час жити з ними — не хочу, бо тут я знайшла себе. Хоча Антоніні Назаровій уже за 80 років, вона не посидить і хвилини. Її захоплення — квітникарство та в’язання, хоча жінка й погано бачить. Розкішні клумби на території інтернату — результат її праці. — Я люблю працювати, бути в русі, — стверджує п. Антоніна, — дуже люблю квіти і охоче копаюся в саду. Мої найулюбленіші квіти — чорнобривці. Проте квітникарством тут займається не лише п. Антоніна, а й В’ячеслав Турчинський, який є одним з небагатьох чоловіків, які тут мешкають. Пан В’ячеслав не захотів розповідати, чому він сюди потрапив. Сказав лише, що теж мав проблеми з родиною. Проте чоловік розповів, чим він тут займається: — Саджу і доглядаю за квітами біля в’їзду на територію інтернату. Це моє робоче місце, оскільки працюю тут воротарем. А тому не можу допустити, щоб робоче місце мало негарний, неохайний вигляд. Я й у кімнаті в себе сам прибираю. Так і сказав санітарці: ваша справа тільки за моїми онучами дивитися, щоб були чисті. Я поки в змозі за собою доглянути. На запитання, чи не складно чоловіку жити в колективі зі стількома жінками, п.Вячеслав відповів: — Якщо вони мені допікають і сваряться, то і я на них можу насваритися. «Плюнути в шию» точно не дам. Щодо одруження, то про це й не думаю — здоров’я вже не те. Нині у Здолбунівському будинку-інтернаті мешкає 200 людей похилого віку та інвалідів, більшість яких прикуті до ліжка. Половина тих, кому довелося доживати віку в інтернаті, — одинокі. Решта мають дітей та родичів, втім, вони, за словами директора Олега Висоцького, навідуються рідко. Незважаючи на те, що в цьому інтернаті люди похилого віку і справді забезпечені всім необхідним, їхні очі сумні. Майже в кожній кімнаті, де проживає дідусь чи бабуся, — фото дітей та онуків, розповідаючи про яких, ці люди не можуть стримати сліз. Деякі з них зізнаються, що й хотіли би повернутися додому, якби не обставини, бо вдома — це вдома.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також