Зранку попід вікнами стрижуть траву. Міцні молоді мужчини у захисних масках йдуть як бійці у наступ, розриваючи ранішню тишу гуркотом виставлених наперед бензокосарок. Йдуть рішуче і безповоротно, залишаючи за собою так-сяк обстрижені шматки трави, засипані тим, що було щойно обстрижено.
Зранку попід вікнами стрижуть траву. Міцні молоді мужчини у захисних масках йдуть як бійці у наступ, розриваючи ранішню тишу гуркотом виставлених наперед бензокосарок. Йдуть рішуче і безповоротно, залишаючи за собою так-сяк обстрижені шматки трави, засипані тим, що було щойно обстрижено. Територія за їхніми спинами нагадує мені голови третьокласників із школи-інтернату часів мого дитинства. Тоді учнів інтернату один раз на кілька місяців централізовано підстригали наголо електричними машинками. Тож їхні голови були або потворно обстриженими, або зарослими тим, що виросло на підстриженому місці. Підстригати дітей частіше і не наголо тоді ніхто не збирався. Нехай і за це подякують рідній державі. Тож голову учня інтернату можна було одразу помітити у натовпі. Теж зручно у тому випадку, коли учень вирішить втекти. Із такою зачіскою далеко не втечеш. Що цікаво, багато з тих хлопців, ставши дорослими, так все життя і проходили з потворними зачісками. Справді, чого з ними морочитися, гроші на перукарню витрачати? За такого ставлення до власної голови годі чекати іншого погляду на решту того, що нас оточує. Так і живемо. Підстрижена зранку трава вже сьогодні ввечері вкриється сміттям та собачим і не лише собачим послідом, а за кілька днів нові зелені пагони знову витягнуться догори, аж поки не прикриють собою те сміття. Згодом на ту траву знову підуть в атаку міцні хлопці з бензокосарками. І так рік за роком. Чи можна уявити собі, що трава у центрі нашого міста може бути не місцем для викидання порожніх пляшок, пакетів, недопалків і вигулу собак, а гарним і чистим зеленим килимом, на якому можна просто посидіти у спекотний день? Як у Лондоні якомусь, Парижі чи Берліні. Можна. Але лише уявити. Бо щоб було у нас так чисто і затишно, як у них, із зеленою травою слід не воювати, періодично атакуючи її бензокосарками, а пестити ту траву щодня, а то й кілька разів на день дбайливими, люблячими руками. Так як у Парижі, де ті арабські та африканські руки щодня плекають кожну травинку на газоні під Ейфелевою вежею. Володарі цих рук не лише ретельно щоранку підстригають, поливають і прибирають кожен сантиметр зеленого газону, а й дбають потім, аби плоди їхньої праці не псували. І ви знаєте, не псують. Смарагдові газони — гордість кожного європейського міста й одночасно місце відпочинку його мешканців. Поки я оце писав, хлопці попід вікнами закінчили війну з травою, перекурили і кинувши бички у щойно підстрижену траву, пішли далі, аби повернутися за місяць-другий. Вони ж бо не африканці, і ми не у Парижі.
