Вперше це сталося зі мною 45 років тому, коли я разом із кількома такими ж самими сімнадцятирічними розбишаками штовхав на візках рулони з тканиною на фабриці нетканих матеріалів у Рівному. В один із днів начальник цеху дав мені в руки квача і послав у розпорядження фабричного художника. Тим квачем я розкатував білу фарбу на шести величезних транспарантах із тканини, натягнутої на дерев’яний каркас.
Після мене художник малював на тих транспарантах величезні літери червоною фарбою. Прочитав я це все трохи пізніше, коли навпроти будинку, куди ми щойно переїхали, повісили ті самі транспаранти, які повідомляли, що 25 (не більше і не менше) трудових колективів «города Ровно» стали на трудову вахту на честь ХХV з’їзду КПРС. Тож коли я потім чистив іржаві гайки на авторемонтному заводі, то вже знав, що роблю це не абияк, а стоячи на тій самій «трудовій вахті». Звісно, що увесь наш «трудовий колектив» відкрито і не ховаючись глузував із тої «трудової вахти», доходячи згодом до висновку, що художникам теж треба жити, тож нехай собі малюють ці безглузді плакати. Здавалося, що все це я давно і міцно забув, але нестандартні ідеї президента Зеленського, натхненно обраного торік більшістю українців, повернули мене у ті далекі часи, коли батьки згаданого Зеленського ще не вирішили, чи вчиняти їм певні дії для його народження. Отож тепер усюди, де працює дорожня техніка, висять плакати, які сповіщають, що тут не просто кладуть асфальт, бетон чи ще якісь плити, а роблять це в рамках «програми президента «Велике будівництво». Цікаво, а де були ці всі бульдозери, бетоноукладачі, самоскиди та інша техніка разом із людьми до того, як президентом обрали Зеленського? Невже він створив їх одним порухом руки як колись Бог-отець сотворив світ? Загалом схоже на це, коли не цікавитися подробицями. Подробиці ж свідчать, що обсяги дорожніх ремонтів та дорожнього будівництва в Україні почали зростати після того, як був створений дорожній фонд і налагоджено його регулярне поповнення шляхом відрахування відсотка від коштів, які ми платимо за пальне, заправляючи свої автомобілі. Це все було справою не одного дня і не одного року і до Зеленського не має жодного стосунку. Він тоді ще грав на клавішних інструментах із піднятими догори руками. Можливо, зіграна таким незвичним способом мелодія і надихнула нинішнього президента України взяти на озброєння методи пропаганди часів Лєоніда Брєжнєва, над якими усі сміялися іще півстоліття тому? А може, він і справді вірить у те, що дорожні роботи ведуться винятково з його доброї волі? Скоріше за все, він взагалі ні про що не думає. Нам же думати треба, причому трохи більше, ніж торік, коли ми ще не знали, що все навколо будуватиметься винятково за «програмою президента».