Безшумна кампанія
Правда, країна такої масштабної виборчої кампанії (мабуть, наймасштабнішої з часу останніх парламентських виборів) практично не помітила. Та що країна — навіть у містах, у яких, власне, проводилися вибори, про наближення дня голосування багато виборців і не здогадувалися. Посилаючись на відсутність коштів, тервиборчкоми навіть запрошення для жителів та обов’язкові, згідно з законом, листівки кандидатів друкували в останній момент. У Феодосії, наприклад, плакати з’явилися в комісіях за п’ять днів до 30 листопада. До звичної з радянських часів «соціальної реклами» із закликами прийти на вибори руки взагалі не дійшли.
Не дивно, що українці виявили активність хіба що в селах, де без будь-якої агітації все про всіх знають. Де-не-де зафіксували фантастичні, як на нинішні часи, результати — 94% тих, хто проголосував. Скажімо, у Буйваловому на Сумщині чи в Попівцях на Хмельниччині. А жителям одного з сіл Херсонської області, певно, так сподобалося заповнювати бюлетені, що там відбудеться ще й повторне голосування (кандидати-лідери набрали однакову кількість голосів — рівно по 88). Утім, з’ясувалося, що «Схід і Захід разом» не тільки в активному голосуванні селяни, а й у низькій явці жителів міст. У Мукачевому на дільниці прийшли тільки 27% тих, хто мав право голосу, у Цюрупинську — 26%, у Первомайську — взагалі трохи більше 19%.
Взагалі-то, виборців можна зрозуміти. Політика в цілому і вибори зокрема багатьох дуже втомили. Особливої довіри до політиків українці не відчувають. До того ж обирати цього разу довелося «тимчасових» мерів — за дивною примхою вітчизняних законодавців, термін повноважень місцевих голів, обраних на дострокових виборах, укорочений і закінчиться одночасно з повноваженнями тих їхніх колег, котрих було обрано у 2006-му (Леонід Черновецький, правда, ще влітку наполягав, що його вдруге обрали теж на чотири роки, але в ЦВК столичного мера відразу ж виправили). Та й навіщо знадобилося городянам витрачати сили й час, якщо в багатьох містах результат був, по суті, відомий наперед.
Скажімо, у Феодосії мало хто сумнівався в перемозі висуванця регіоналів, директора місцевої нафтобази Олександра Бартенєва. І річ навіть не в його партійності. А в давніх зв’язках із попереднім градоначальником Володимиром Шайдеровим, який незмінно керував Феодосією десять років поспіль. Навіть конкуренти Бартенєва зізнавалися, що йому й агітацію проводити не треба. У Мукачевому з не менш істотною перевагою переміг виконувач обов’язків мера і давній соратник Віктора Балоги (теж колишнього мукачівського голови) Золтан Лендєл. Він навіть дорікнув опонентам за погану роботу, яка дозволила йому зібрати не половину, а дві третини голосів тих, хто все-таки відвідав виборчі дільниці. Опоненти парирували: охота їм була «паритися» заради марної надії покерувати містом аж два роки. Ось якби місцева кампанія була поєднана з парламентською, то, можливо, і висунули б сильніших кандидатів. Не для того, щоб перемогти. Досить попсувати нерви керівникові президентського секретаріату… Втім, і прибічники Лендєла зізнаються, що на дільницях було надто вже малолюдно і що вони практично не бачили молоді.
Партійним не турбувати?
Що стосується активності самих політиків, то тут справи набагато кращі. Кандидатів вистачало скрізь. У Рівному їх було аж 22. Втім, у впертій боротьбі нищівну перемогу здобув, перефразувавши радянський слоган, непорушний блок безпартійних. Переможців без партквитка виявилося 91! Для порівняння: регіоналів у списку всього 16, «бютівців» — 11. Причому навіть серед партійних половина воліла не дуже хвалитися своєю політичною «пропискою». Зі 137 переможців 113 — самовисуванці. Певно, кандидати підозрювали, що українці останнім часом не дуже симпатизують партіям та блокам. Зокрема, й тим, представники котрих засідають у парламенті. Може, й перестраховувалися: загальний результат свідчить, що, попри всю нелюбов до політиків, багато виборців усе-таки продовжують керуватися принципом «сучий син, але наш сучий син». «Регіонали», які не приховували своєї партійності, як правило, перемагали на Сході й на Півдні, «бютівці» — на Заході та в Центрі, «народники» — у Центрі й на Півдні. Єдиного представника «Єдиного Центру», щоправда, вибрано головою в одному з сіл Херсонської області. Але навряд чи це може свідчити про якусь тенденцію.
До речі, у Рівному за крісло мера боролися представники відразу трьох парламентських сил — Блоку Литвина, ПР і Української народної партії, що входить у «НУ-НС». Проте тільки «уенпіст» Василь Червоній зважився висунутися на конференції однопартійців. Хоча тим, хто замаскувався під самовисуванців, конспірація не допомогла — переміг усе одно безпартійний Володимир Хомко. Директор облводоканалу, між іншим. Очевид-но, навіть працівники ЖКГ не викликають у виборців такої ідіосинкразії, як партпрацівники.
З іншого боку, визначення «безпартійний» теж не завжди слід розуміти буквально. Скажімо, той-таки Лендєл не тільки не приховував своїх зв’язків із Балогою, а й наступного ж дня після виборів пообіцяв вступити в «Єдиний Центр». Правда, мотивував свій намір трохи двозначно — мовляв, не за горами парламентські вибори, а потрапити в Раду без членства в якійсь партії неможливо. Звісно, керівникам «ЄЦ» приємно було почути таку високу оцінку шансів партії подолати тривідсотковий бар’єр, але, взагалі-то, Золтана Золтановича вибирали на посаду мера, а вона з мандатом народного депутата не поєднується.
Втім, як свідчить практика, вміння доладно викладати свої думки для перемоги на виборах зовсім не обов’язкове. Тут працюють інші технології. Більшість кандидатів діяли з допомогою найнятих агітаторів і через «лідерів думок», практично не використовуючи публічних виступів. Це раніше виборці цінували радість спілкування з претендентами, а тепер громадян краще зайвий раз не дратувати. Певна річ, в умовах кризи обмежені можливості впливати на працівників, скажімо, через власників або менеджерів підприємств. Але для місцевих виборів достатньо мобілізувати невелику кількість прибічників — при низькій явці для перемоги вистачає переваги в кілька сотень голосів.
У Криму навіть скаржилися, що з таким підходом вибори перестають бути виборами, а перетворюються на порожню формальність, коли результат можна розписати заздалегідь — як «пулю» між трьома-чотирма «господарями міста». І навіть натякали, що цей досвід може бути використаний на виборах обласних рад, кримського парламенту і навіть Верховної Ради. Втім, на відміну від виборів мера, за визначенням — мажоритарних, при обранні представницьких органів діє пропорційна система із закритими списками. Отже, прямо поширювати досвід 30 листопада на них усе-таки не варто.
Гра в хованки
Запрограмованість результату, можливо, пояснить і відсутність великої кількості порушень. Кандидати, особливо ті, котрі програли, зрозуміло, скаржилися на обмежений доступ до ЗМІ і використання адмінресурсу, але не дуже активно. Проте й сказати, що організованості додалося, теж не можна. Виборці, причому навіть високопоставлені, як і раніше, не знаходили себе у списках, без права голосу залишалися цілі квартали, при цьому регулярно спливали «мертві душі», нездатні голосувати за визначенням. У Рівному кандидата-соціаліста зняли з реєстрації за день до виборів, а на дільницях про це довідалися вже 30 листопада. Бюлетені почали правити на ходу і кілька тисяч просто зіпсували — штамп «вибув» проставили не на тому місці. Проте оскаржувати результати в суді поки що ніхто не квапиться. Навіть відомий своїми ескападами Василь Червоній поспішив заявити, що «вищий за судові розгляди». Комуніст Анатолій Сітков, який програв вибори у Феодосії, був ще відвертішим. Мовляв, а що змінилося б від скасування результатів? Отож
«хай уже хоч хтось працює і щось робить для міста».
Утім, цілком можливо, що й скасовувати буде нічого. Після виборів минув тиждень, але жодних офіційних результатів поки що немає. Цифри, про які йшлося на початку статті, — суто попередні. А з Рівного до Центрвиборчкому — станом на ранок п’ятниці — не надійшли навіть попередні дані. Пригадується, під час парламентських виборів затримка з передачею даних на кілька годин викликала обурення партійних лідерів. Зі спеціальною заявою виступав навіть Президент. А тут чомусь — мовчок. Хоча чому «чомусь»? У тому, що відбувається, пряма вина столичних політиків. Верховна Рада сяк-так вибори призначила, але профінансувати їх так і не наважилася — можливо, побоюючись, що місцеві вибори легким помахом руки перетворять на парламентські?
Врешті-решт свято волевиявлення довелося проводити… у борг. Гроші до більшості тервиборчкомів надійшли з величезною затримкою, у кращому разі — в переполовиненому вигляді. Скажімо, на вибори феодосійського мера було потрібно 900 тисяч гривень, а отримали менше 300 тисяч. І тільки 27 листопада. Цього вистачило на друкування бюлетенів, протоколів та запрошень, але не на оплату праці членів виборчкомів. У ЦВК розводять руками — і так шкребли по всіх засіках, від себе відривали. На місцях, у свою чергу, зазначають, що це для «центру» — не виправдання. Члени комісій підозрюють: якщо виборчий процес буде завершено за графіком, решту грошей вони можуть просто не побачити. Ось і граються в хованки: дані в центр не передають, сподіваючись хоча б таким простим шантажем вибити належне. Правда, ЦВК грошей не друкує, а в законодавців із виконавчою владою зовсім інші турботи, вони із задоволенням вдали б, що жодних виборів 30 листопада взагалі не було.
Втім, як свідчить практика, публічно ігнорувати і уважно спостерігати українські політики можуть одночасно. Надто вже цікавий створюється прецедент. Не виключено, до речі, що саме так, непомітно для більшості українців, відпрацьовується технологія зриву «великих» виборів — парламентських чи навіть президентських. Оскаржувати їх проведення в судах, звісно, теж можна. Але, по-перше, ризиковано: на кожен аргумент для суддів можна знайти контраргумент вагоміший. По-друге, клопітно — потребує мобілізації й особистої присутності на місці подій майже всієї парламентської фракції. А по-третє (і це оцінне судження) — дорого. Зате тут, вибачте за цинізм, навіть економія виходить: членів комісії стимулюють не доплатами, а невиплатами. І, що особливо важливо, одна річ — блокувати вибори у процесі підготовки, коли невідомий результат. Зовсім інша — коли потенційний переможець визначений і рішення можна приймати залежно від того, хочете ви його перемоги чи ні. Виборці, звісно, можуть обуритися. Але хто в наш час на це звертає увагу? Один віце-спікер, який був польовим командиром Майдану, вже попередив: так, мовляв, і так, епоха помаранчевої революції закінчилася, тепер потрібно дивитися в майбутнє!
