Днями випадково дізнався про ще одну ювілейну дату — 35 років тому було засновано «Народний рух України за перебудову». Саме таку назву мала ця громадська організація в момент заснування. Про те, що було потім, вже майже ніхто не пам’ятає. Тому що, по-перше, багато часу минуло, по-друге, згаданий «рух» вже двадцять років не є реальним суб’єктом політичного чи громадського життя. Чому так сталося? Чому організація, на яку так сподівалася у ті часи одна частина українців і якої так боялася друга частина тих самих українців, так безславно і практично безслідно зникла?
Як на мене, це було закладено вже під час заснування «руху». Нагадаю, що це сталося у другій половині 1989 року у відповідь на створення у нинішніх балтійських державах, а тоді «рєспубліках савєцкай Прібалтікі» потужних «народних фронтів», масових організацій литовців, естонців та латишів, які прямо і неприховано ставили собі за мету звільнення від московської окупації й відновлення втраченої державної незалежності. Слід сказати, що це їм вдалося — вже 1990 року щойно обрані парламенти Естонії, Литви та Латвії оголосили про вихід із СССР, не чекаючи його так званого «розпаду», були визнані світом і спокійно живуть вже який десяток років у Євросоюзі й НАТО. А що у нас? У нас, за прогнозами аналітиків КГБ, 1989 року теж міг утворитися «народний фронт», що поставив би за мету вихід України із СССР. Час показав, що ті аналітики помилялися. Купка маловідомих письменників, з одного боку, разом із купкою таких самих нікому не відомих випущених на волю політичних в’язнів не здатна була реально загрожувати хоча би комусь. Але рішення вже було прийнято — аби надати новій організації хоч якої динаміки, до неї підключили молодих комсомольських та комуністичних активістів, які раптом стали дуже національно свідомими. Саме вони, а не письменники чи політзеки, стали згодом активом «руху», який, як виявилося, нічим чинній владі не загрожував. Навпаки — потрапивши до влади і опинившись у меншості, «рухівці» в основному їздили про закордонах. Тож коли настав момент проголосити незалежність України, це зробили комуністи на чолі з Леонідом Кравчуком. Хто не вірить, може подивитись документи і переконатись, що так воно і було. Саме тому наша незалежність була не такою, як у балтійців — аж до нещодавніх часів нас практично неможливо було відрізнити від к»ц»пів. Який там Євросоюз, яке там НАТО? Та повернемось до старих часів. Згадаємо, як «побратими» по «руху» практично розвалили його ще до проголошення незалежності, оголошуючи кожен про створення власної партії. Згадаємо, що на виборах першого президента конкурентом Кравчука був не лише Чорновіл, а також його «брати» Лук’яненко, Гриньов, Юхновський, Табурянський. Це лише ті, кого зареєстрували. Повний список «рухівців», охочих відібрати голоси у Чорновола, складав близько десятка осіб. Тож закликаю молодих українців не вірити казкам про колись могутній «народний рух». Ті, хто жив у 1989 році у Рівному, брали участь в іншому насправді масовому русі — тисячі й тисячі людей цілодобово штурмували тоді міський ОВІР, аби отримати закордонний паспорт і поїхати на базар до югославського міста Суботіце. Та навряд чи молоді у нас про це запитають. Коли ж таке станеться, відповім коротко — «народний рух» провалився і зник насамперед тому, що був не «народним фронтом», а невідомо чим. Так було не з чиєїсь злої волі, а тому що це було тодішнім українцям, на відміну від тих самих литовців, не потрібно. Час фронту настав лише тепер. Справжнього фронту, де наші воїни захищають нашу незалежність, яка тепер нарешті стане справжньою.
