Наступного понеділка любителі джазової музики стануть свідками унікального для нашого міста проекту. Рівненський камерний оркестр гратиме на сцені драмтеатру з одним з найкращих українських джазових піаністів В’ячеславом Полянським. І гратимуть мелодії, які з перших акордів знайомі будь-якому слухачу. Але ось виконання буде незвичним — завдяки спільному проекту оркестру та піаніста у джазовій манері можна буде почути як «бітлівську» «Yesterday», так і різдвяну «Тиху ніч». Автор ідеї каже, що пройти повз шедеври світової естрадної та класичної музики важко і джазовому імпровізатору, й оркестрантам-класикам.
— Розкажіть, будь ласка, про свій шлях у джазовій музиці. — У 50-х роках, коли нас попереджали, що «від саксофона до ножа один крок», на екрани вийшов фільм «Серенада сонячної долини» з оркестром Глена Міллера, і я був буквально ошелешений цією музикою. Додам до цього, що в нас був патефон і платівки, серед яких якимось чином потрапили американські із записами оркестрів Бенні Гудмена й усе того ж Глена Міллера. Мене віддали в музичну школу і я, всупереч існуючій тоді забороні, підбирав на слух мелодії, що сподобалися. Потім було музичне училище, консерваторія, хрущовська відлига... Однак слухаючи джаз, відіграючи на танцях і різних «халтурах », я чітко розумів, що без серйозної академічної школи якісно грати джаз не вийде. Тим більше, що на той час у мене з’явився кумир Оскар Пітерсон, музика якого вводила мене в якийсь нереальний екстаз. Я годинами крутив магнітофон, «знімаючи» його імпровізації. Таким чином, дві музики, джазова й академічна, назавжди поселилися в мені. У мене були блискучі викладачі з чудовою московською школою, й тому я з особливою пристрастю ставлюся до фортепіанного виконавства, неминуче протестуючи проти всякої «любительщини», яка, на жаль, властива багатьом джазовим піаністам. От так і існую — розумом академіст, серцем джазмен. — Як виник проект з оркестром? Звідки ідея? — Мені завжди подобалася музика для фортепіано з оркестром. Я сам ще в студентські роки відіграв з оркестром і 3-й концерт Бетховена, і 1-й Рахманінова. У 70-х роках нинішній «небожитель» Юра Башмет продав мені за чотири рублі (при вартості близько двох) платівку польського піаніста й саксофоніста Володимира Нагорного, де звучала саме така музика. І я почав працювати в цьому напрямі. — Як ви обирали твори для власних обробок? — У світі створено стільки гарних мелодій, що пройти повз них просто не вдасться. Це як величезний квітучий сад, або місто із шедеврами архітектури, на які не можеш не звернути уваги. У кожному музичному жанрі були й будуть теми, які якщо не завжди, то принаймні довго будуть зачіпати наші душі. Якщо, звичайно, вони не поховані під смітником електронного мотлоху, який звучить з усіх щілин. — Наскільки такий підхід до джазу (обробки відомих композицій) подобається любителям цієї музики? — Скажу відразу — це не джазова музика. Це просто гарні теми, у фортепіанних фантазіях і імпровізаціях, побудовані на джазових прийомах. Ритм-секція (бас, барабан) може вільно розпоряджатися своїми можливостями, виходячи з особистої майстерності й музичного смаку.
