«Все життя боремося за українську державність, така в нас родина. А коли загинув брат Тарас, то разом з ним і діда Антіна увічнили — нехай молодь пам’ятає, якою ціною дається свобода», — сумно каже Ігор Павлюк. Минулої п’ятниці на стіні школи у селі Рясники на Гощанщині за його ініціативи відкрили меморіальну дошку двом патріотам. Унікальність її в тому, що вона присвячена двом чоловікам з однієї родини, які загинули в боротьбі за Україну — але з різницею майже в 100 років. Бо Антін Павлюк був сучасником і соратником Євгена Коновальця в армії УНР, а його нащадок Тарас пішов добровольцем на фронт у путінській війні. І загинув 27 травня цього року у боях на Луганщині.
— Мій брат Тарас був неймовірним. Мав твердий, «керівницький» характер, але завжди стояв за справедливість. Раніше Тарас був підприємцем, пробував себе в різних сферах. Але коли росіяни напали 2014-го, він залишив все і пішов добровольцем в «Азов», був водієм-механіком у танковій роті. Вернувся додому, а потім вирішив поїхати в Європу водієм-далекобійником, щоб забезпечувати родину. Коли почалося вторгнення 2022-го, брат був у Бельгії. Але дізнавшись про напади 24 лютого, миттю розірвав контракт з роботодавцем і рвонув додому. Тільки й переночував, а на ранок уже побіг до центру комплектування. Хотів знову до побратимів в «Азов», але тоді не було можливості до них потрапити. Тож його відправили у 24-ту окрему механізовану бригаду Короля Данила бригадним розвідником. Незадовго до загибелі перестав виходити на звя’зок. А 27 травня поліг в районі Попасної — біля Комишувахи у Луганській області. Тоді там точилися тяжкі бої, загинуло багато хлопців...
Думаю, він і не міг інакше вчинити, бо така вже в нас родина. Боролися за державність наші діди. А 1990-го ми з однодумцями, Тарасом та нашим батьком стали засновниками Гощанського осередку Народного руху України, — згадує брат загиблого.
У загиблого 53-річного бійця залишилися удова та двоє дітей — донька Ольга та молодший син Антон. Як розповідає Ігор Павлюк, Антон — їхнє родове ім’я. Його рідного діда звали Антоном, тітку — Антосею, а двоюрідного діда — Антіном.
Саме Антіну Павлюку присвячена друга половина дошки, бо він був одним із Січових стрільців. Але про це стало відомо лише нещодавно, завдяки відомому рівненському історику Андрію Жив’юку.
— Дід Антін був поетом, прозаїком, перекладачем. Його хрещеними батьками були син Костянтина Ушинського та Наталія Скоропадська — двоюрідна тітка гетьмана Скоропадського. Але ми не знали, що він ще й був у Січових стрільцях. Це вдалося дізнатися завдяки Андрію Жив’юку. У Чехії він знайшов документ — реєстраційну карточку, де написано, що Антін Павлюк був поручиком четвертого полку Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця! Був учасником Другого зимового походу. В тій же реєстраційній картці вказано, що він воював із 1917 року по 1921 рік, в яких таборах він сидів... Бо по завершенні воєнних дій він вернувся до Острога і був заарештований. Сидів у в’язниці, у таборах. Після звільнення переїхав до Львова, а потім жив в еміграції в Празі, але у 1932-му повернувся в радянську Україну. Згодом його заарештували і вислали у Казахстан, до Семипалатинська. Там його у 1937-му засудили вдруге, як антирадянський елемент, до 10 років виправно-трудових таборів, де він і загинув. А про Пилипа Павлюка, який був батьком Антіна, є стаття у Вікіпедії — він був відомим краєзнавцем та громадським діячем.
До слова, Ігор Павлюк і сам встиг відзначитися. Саме він разом з товаришем Сергієм першими на Рівненщині повалили у рідному селі пам’ятник Леніну — улітку 1991 року.
— Ми зробили це 3 серпня, а у Рівному Леніна скинули на три тижні пізніше — уже 25 серпня. Як пам’ятаю, сам бюст був з бетону, лише пофарбований під бронзу. Але галас тоді здійнявся страшний! Кагебісти з міліцією оточили село, допитували людей, але нічого не дізналися. Навіть не уявляю, що з нами було би, якби вони взнали, хто це зробив. Я сам батькові розповів лише через кілька років... Врятувало те, що 19 серпня було ГКЧП і про цього скинутого бюста всі забули. Того Леніна спершу тримали у хліві, потім поставив на пасіці. А згодом вирішив віддати до місцевого музею — бо це ж перший звалений Ленін на всій Волині!
Кілька років тому Ігор Павлюк уже пробував увічнити пам’ять про Антіна Павлюка — пропонував переназвати на його честь вулицю Радянську у Гощі, але не склалося. Згадує також про закатованих 7 жовтня 1945-го тітку Антосю та діда Антона, який був фотографом УПА. Їх обох радянські карателі вбили та вкинули до криниці.
— Знаєте, в нашому селі уже й сільради немає, і пошта виїхала — газети машиною розвозять, — розповідає Ігор. — Залишилася тільки школа, на неї і почепили меморіальну табличку. Я поважаю подвиг усіх, хто загинув за Україну. Але у Рівному своїх героїв частіше згадують — показують портрети, називають на їхню честь вулиці. По селах це зазвичай трохи інакше буває, в нас не ті масштаби... А хочеться справедливості, щоб про наших хлопців і дівчат не лише їхні родини потім пам’ятали, а й наступні покоління. Тому ці меморіальні дошки так потрібні — це пам’ять на роки.
Олена РАКС.
