Таку пропозицію ворог робить кожному з нас із різною періодичністю. Десь сигнал повітряної тривоги звучить по декілька разів на день, десь не так часто, але стан, коли ти розумієш, що смертельна небезпека десь поруч, знайомий мешканцям усіх без винятку регіонів нашої країни.
Так і живемо день за днем, займаючись поточними справами, аби в певний момент стати потенційною ціллю ворожого пострілу. Найкраще до цього пристосувалися діти, які в силу свого досвіду просто не розуміють небезпеки. Так само як і ми колись малими не розуміли справжнього змісту пісень «про війну», які нас змушували співати у школах та піонерських таборах. Насправді ж розуміння того, що звук з нічного неба, який сповіщає про наближення ворожого безпілотника, може бути останнім, який ти почуєш у житті, приходить вже потім, коли небезпека тимчасово відступає. Потім це відчуття потроху притишується і забувається аж до нового сигналу повітряної тривоги, який невідомо що принесе або не принесе нічого. Мені видається, що єдиним засобом боротися із відчуттям власної незахищеності, з розумінням того, що ти є однією з мільйонів живих мішеней, по яких ворог стріляє за будь-якої можливості, є постріл у відповідь. Щоб ворог відчув те ж саме, що й ти, коли в його бік летить наша ракета чи снаряд. На жаль, це доступно не всім нам, а лише найкращим і найдостойнішим. Тим, хто щодня знищує ворогів, роблячи вірогідність ворожого обстрілу хоч трохи меншою. Удачі вам, хлопці!