Директору і художному керівнику Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимиру Петріву сьогодні виповнюється 60 років.
Народився Володимир Петрів у 1962 році на Івано-Франківщині в селі Старий Мартинів. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого та Українську академію державного управління при президентові України.
У Рівненському обласному українському музично-драматичному театрі він працює з 1985 року, спершу як драматичний актор, а з 1997 року — директор, художній керівник театру.
Володимир Петрів знімався у фільмах київської кіностудії ім. О. Довженка: «Ще до війни», «Вир», «Купальські бувалиці», «Україна в вогні» та інших.
Значимою у житті артиста стала роль Богдана Хмельницького у виставі «Берестечко» за історичним романом Ліни Костенко. За її створення у березні 2008 року разом з режисером-поставником Олександром Дзекуном він отримав Національну премію України Імені Тараса Шевченка.
- Мої кругленькі, без зазубрин 60… Люблю кожну з ваших секунд. І з Божою поміччю кажу собі: «Пристебнули ремені і погнали далі!» - так передав свої сьогоднішні відчуття у день ювілею Володимир Петрів своїм читачам у Фейсбуці..
А ще Володимир Петрів показав себе у колі родини та прокоментував своє життя так:
Хтось міряє ЖИТТЯ веснами від дати, записаної в метриці.
Хтось – борознами на чолі чи смугами просивини у волоссі.
Хтось – записами у послужному списку або кількістю пройдених кар’єрних сходинок, і навіть нулями на банківському рахунку.
Хтось – точками на карті, у яких вдалося побувати.
Хтось – силами, відданими улюбленій справі.
Інший – десятиліттями, прожитими в щасливому подружжі, чи успіхами дітей і онуків.
Хтось ховає паспорт подалі, мовляв: «Мої роки – МОЄ багатство», а хтось назавше пригальмував спогадами в юності, коли все було інакше.
Хтось, вічно молодий, загадково віджартовується: «В душі мені завжди… 18».
Я ж, народжений посеред поля на сільських розлогих санях по дорозі до лікарні, відчуваю абсолютну свободу від цифри на лічильнику.
Радію, що встиг багато, але маю намір подужати ще більше.
Я дякую за досвід, здобутий кожним метром життєвого шляху. За сродну працю, до якої приріс, здається, назавжди, батьківські настанови, які навіки вкоренилися у свідомість і стали фундаментом багатьох життєвих рішень.
Пишаюсь кожним плодом з дерев, посаджених мною, і здобутками дітей, а вже й онуків.
Я дякую дружині, яка зі мною у радостях і смутках, і поряд з якою почуваюсь повним сил і рішучості.
