Вихід — життя, або 94% успіху

2367 0

Уранці 5 лютого начальник райвідділу міліції В’ячеслав Романовський відвів свого трирічного сина в дитсадок. Сусіди бачили, як вони неквапом ішли двором. Малюк послизнувся, тато обережно підтримав його, і вони попростували далі. Маленький хлопчик ще не знав, що тримається за дужу батьківську руку востаннє. Того ж самого дня В’ячеслава знайшли повішеним у власній квартирі. На стіні напис — 90,2%. Показник розкриття злочинів. Експертизи ще не завершені, але сьогодні картина уявляється такою. Спочатку він вистрелив собі в скроню з револьвера «Корнет». Отямившись невдовзі на закривавленому ліжку, спробував порізати вени, і зрештою повісився на ремені від штанів.

Кінець бездоганної служби
Термінову службу В’ячеслав Романовський проходив у Київському міліцейському полку. Брав участь у ліквідації наслідків аварії в перші дні після трагедії на ЧАЕС. З відзнакою закінчив Вищу школу МВС у Києві. З дня створення Управління з боротьби з організованою злочинністю працював у цій системі, почавши референтом і дослужившись до посади начальника розвідувально-аналітичного центру. За десять років служби в УБОЗ заохочувався близько 30 разів. Колеги кажуть, що він був класним спеціалістом, наділеним неабияким аналітичним хистом. Його дисертація так і залишилася незавершеною. Кінець успішної служби настав несподівано. Романовському запропонували очолити райвідділ. Він тоді сказав дружині, що хотів би спробувати себе на оперативній роботі, і взагалі не проти нового призначення, оскільки йому обіцяли повну підтримку та сприяння, запевняли, що посилають у хороший райвідділ. Однак сумніви у В’ячеслава були. Він навіть намагався домовитися, щоб його спочатку призначили виконуючим обов’язки. Але начальство наполягало. Робота не склалася з самого початку. Райвідділ виявився аж ніяк не таким благополучним, як малювали його кадровики. А неприємності посипалися практично відразу. З листа Президенту України Л.Кучмі, під яким стоять 54 підписи: «Порушуючи субординацію, змушені звернутися до вас ветерани МВС і діючі працівники міліції Черкаської області, обурені свавіллям і нелюдською жорстокістю начальника УМВС України в Черкаській області генерал-лейтенанта міліції Кочегарова О.Д., який для забезпечення видимості позитивної роботи управління систематично знущається над працівниками, у тому числі над своїми заступниками та начальниками райвідділів області. Щодня, принижуючи людську гідність підлеглих, Кочегаров О.Д. «виливає» на працівників ріки матюків і образ, безпідставно звинувачуючи їх у бездіяльності та зрадництві. Антилюдські методи Кочегаров О.Д. почав практикувати з перших днів свого призначення на посаду. У результаті почалися масові звільнення, що призвело фактично до знищення фахового ядра керівної ланки міліції області. Протягом минулого року з чергової частини звільнилося 35 чоловік — це майже десятиразова ротація, і тепер на чергування заступають штрафники або хто трапиться під руку. Щоб підтримувати високий відсоток розкриття злочинів, Кочегаров О.Д. запровадив систему щоденного «шмагання», зміст якого полягає ось у чому. При зниженні окремих показників начальників райвідділів викликають на восьму годину для написання пояснення. Щоб вчасно потрапити до генерала, начальники віддалених райвідділів змушені виїжджати о 3—4 ранку і, вислухавши потоки прокльонів та образ, повертатися на робоче місце лише опівдні. Підтримувати «кочегарівський» високий рівень розкриття їм удається, лише фальсифікуючи облік — більшість звернень просто не реєструється. На сьогодні посада начальника райвідділу залишається найбільш непопулярною (протягом 2002 року було 16 вакансій, нинішнього року вже знову близько 10, при адміністративному поділі області на 22 райони). У середньому керівник районної міліції працює менше року, а охочі звільнитися мусять чекати місяцями, терплячи знущання. У підрозділи міліції вже кілька років не надходять запчастини, бензин, гроші на відрядження. У госпслужбі немає жодного комплекту форми, хоча працівники згодні купувати її за власні кошти». Головною морокою В’ячеслава були показники розкриття злочинів. Ці показники категорично не влаштовували начальство. Усі вечори він «вивчав» картки, на яких реєструються показники розкриття злочинів. У його районі, згадує вдова Валентина, цей показник становив 79,04%. Їй чомусь запам’яталася ця цифра. Він казав, що не може, не хоче фальсифікувати дані, і розглядав кожну справу. В’ячеслав був пригнічений, навіть перестав навідуватися до батьків. Дуже хотів повернутися в УБОЗ. Але шляху назад уже не було. Валентина згадує: щоб розпрощатися зі службою, він був готовий практично на все. Пив дуже багато кави, щоб підвищити тиск, хоча й так був гіпертоніком. Помивши голову, виходив на мороз без головного убору. В’ячеслав ішов до лікарів і твердив одне й те ж: «Я не можу більше працювати». Лікарі констатували у нього гіпертонію другого ступеня, низку інших захворювань серцево-судинної системи, виразку шлунка. Діагнози були підтверджені в Києві. Вдова стверджує, що 2 грудня він подав рапорт. Вона мало не щодня запитувала його, чи розглядали рапорт, чи прийнято рішення про відставку. А йому нічого було відповісти. Хоча Валентина точно пам’ятає, що, подаючи рапорт, В’ячеслав навіть записав реєстраційний номер. Він назвав їй цей номер, але тоді вона не надала цьому особливого значення. Тепер кадровики кажуть, що ніякого рапорту не було й близько. Михайло Мигеря, сусід В’ячеслава й один із його найближчих друзів: «Я бачив його вранці того дня, а потім — уже ввечері... Він був засмучений, як і всі останні дні. Його виписали з лікарні, а йти на роботу він не хотів. У нього справді загострилися хронічні захворювання, але він ладен був навіть імітувати хворобу, тільки б не повертатися на роботу. Не раз говорив, що його начальникові нічого не коштує зламати людину. Справді, розповіді про манери цієї людини ходили майже як анекдоти. До речі, коли йому запропонували цю посаду, наскільки я знаю, говорили, що це ненадовго, обіцяли підвищення, і допомогу, і підтримку». Колеги згадують, що за день до смерті у В’ячеслава відбулася чергова розмова з начальником Черкаського УВС. Зі звернення працівників черкаської міліції: «Генеральський мат посипався вже з перших годин перебування на посаді В.Романовського. Згодом була сувора догана, потім неповна службова невідповідність — людині, котра за 20 років служби мала тільки заохочення, проявила себе талановитим керівником і готувалася до захисту дисертації. А ще були привселюдні образи та приниження на засіданнях і колегіях УМВС, майже щоденні виклики в генеральський кабінет, телефонні дзвінки додому й інше — у «винагороду» за те, що молодий керівник спробував навести лад із реєстрацією заяв та звернень громадян про злочини і трохи знизив показник їх розкриття, наблизивши його до реального... Кочегаров «збісився» від нововведень молодого районного керівника, адже багато інших райвідділів рапортували про 100% розкриття. Не витримавши тиску, Романовський подав рапорт із проханням повернути його в УБОЗ УМВС, але йому було відмовлено. 02.12.2002 року під впливом дедалі сильнішого морального тиску і не бажаючи йти на компроміс із совістю та законом, він зареєстрував у УМВС рапорт із проханням про звільнення його з органів внутрішніх справ. Знущання і моральний тиск тривали й під час перебування в стаціонарі поліклініки УМВС, куди звернувся Романовський для проходження військово-лікарської комісії для подальшого виходу на пенсію. Кочегаров продовжував нагнітати ситуацію, погрожуючи Романовському в’язницею, використовуючи як шантаж виявлений факт пропажі в райвідділі восьми кримінальних справ 1998 року. Систематичні знущання, образи, моральний тиск призвели до того, що наш колега, доведений до розпачу, вирішив піти з життя. …В УВС зник рапорт Романовського про звільнення з міліції та його медична картка, керівництво заперечує факт отримання Романовським направлення на військово-лікарську комісію і його вимогу про звільнення на пенсію. Чиниться жорсткий тиск на психологів медслужби і колег покійного. Київська комісія провела перевірку поверхово, провівши анкетування за абстрактними запитаннями, не було опитано жодного звільненого працівника, а переважна більшість колишніх керівників звільнилися через конфліктні ситуації з Кочегаровим». 1997 року В’ячеслав і Валентина втратили сина Романа, якому було 5 років. Тепер же, як стверджують співробітники покійного, посилено формується «громадська думка» про Романовського як про психічно неповноцінну людину, котра не витримала сімейних негараздів. Тож не виключено, що роль «стрілочників» у цій справі приготовано лікарям і спеціалістам, які проводили численні щонайскладніші тести перед призначенням Романовського на нову посаду. Зі скарги Валентини Романовської: «Під час огляду місця трагедії в моїй квартирі було вилучено особисті речі мого чоловіка — мобільний телефон, а також записну книжку і документи, серед яких був аркуш паперу із записом номера реєстрації канцелярії УМВС про звільнення на пенсію за вислугою років. У протоколі огляду місця події немає запису про вилучення міліцейського посвідчення і папки з медичними документами». Напередодні нашої зустрічі з удовою Владислава її запросили для розмови. Йшлося про пенсію, хоча немає ще відповіді на запитання, чи було доведення до самогубства. Адже це не просто важливий аспект, це наріжний камінь у вирішенні питання призначення пенсії. Тож, мабуть, не гуманізм і співчуття стали причиною такої квапливості відповідних органів.
Арифметика правоохоронних органів
Звернення, підписане десятками офіцерів міліції, ще раз підтвердило: тим, хто хоче спокійно спати, краще нічого не знати про будні наших правоохоронних органів. Оскільки жити стає ще страшніше. І навіть якщо слідство встановить, що В.Романовський був убитий, це не поставить крапку в цій історії. Бо його смерть зробила надбанням громади страшні факти і змусила ще раз замислитися над тим, про що всі ми чудово інформовані й чого в приватних розмовах не заперечить жоден із працівників правоохоронних органів. А саме: на світі є не тільки брехня, нахабна брехня і статистика. Існує ще статзвітність правоохоронних органів, які рапортують про визначні перемоги в нерівному бою зі злочинністю. «Відсоток розкриття навмисних убивств торік становив 94%. Це дуже високий відсоток», — заявили два тижні тому на брифінгу в Генеральній прокуратурі. Навіть не говоритимемо про методи реєстрації, точніше — нереєстрації злочинів працівниками правоохоронних органів. Не будемо також укотре порівнювати, як з’ясувалося, непорівнянне: статистику судів і правоохоронних органів. А точніше: скільки з цих розкритих злочинів справді розкриті? І не слід кивати виключно на продажність та некомпетентність суддів. Втім, головне, що найвищі посадовці правоохоронних органів безліч разів говорили нам про багаторічну плинність кадрів, яка знекровила органи внутрішніх справ донезмоги, позбавила їх величезної кількості найбільш досвідчених, грамотних працівників, про хронічне недофінансування системи. І в цих умовах «універсальні солдати», які ще залишаються в строю, виявляється, примудряються розкривати злочини на 94%. Фахівці стверджують, що держави, які заведено називати розвиненими, такого показника не знають. «94% — це не абсолютна, але досить правдоподібна цифра. Майже в усіх областях проводяться відповідні перевірки, — розповідали представники головного слідчого управління Генеральної прокуратури. — Коли ми встановлюємо, що хтось «грається» зі статистикою, — в основному це наша міліція, хоча є випадки і з прокурорськими працівниками, ми дуже жорстко чинимо». Запитання, як чинять із тими, хто намагається попсувати настільки радісну цифру не такими оптимістичними, але, можливо, більш реальними даними, особисто у мене більше не виникає. * * * «Тата жаль, тата жаль...», — увесь час повторює маленький Максим. А потім запитує: «Мамо, тато ж прийде до нас?». «Знаєте, чого я боюся тепер найбільше? — каже Валентина. — Що колись хтось скаже Максиму про його батька, мовляв, таким дурником був, повісився...» «Я побачила, як налаштовані в прокуратурі, яка розслідує цю справу, — продовжує Валентина. — Сумніваюся, що винний у смерті мого чоловіка буде покараний. Кажуть, у нього дуже великі зв’язки. А ми, ми ж — ніхто...» Справді, земля чутками повниться. Кажуть навіть, що своє заступництво обіцяла одна людина в Києві — зрозуміло, не вдові. І якщо вона слова дотримає, то немає значення, чи доповідатимуть Президентові про лист працівників міліції. Така вже це людина. Кажуть, із кожної ситуації є як мінімум два виходи. Якщо смерть В.Романовського — це самогубство, у чому переконані всі його товариші по службі, з якими довелося говорити, постають запитання, на які особисто у мене відповіді немає. Наприклад, як він наважився залишити трирічного сина? Але, може, він просто був офіцером. У тому, давно втраченому значенні цього слова, яке передбачало лише один спосіб виправити непоправне, не заплямувавши честі сім’ї. Адже інколи для того, щоб піти, потрібно набагато більше сили й мужності, ніж для того, щоб залишитися. Залишитися і рапортувати про 94— або 123,5-відсоткове розкриття злочинів.

Коментарі

Залиште вiдповiдь

Читайте також