Рівно 70 років тому у в’язницях Рівненщини, як і в сусідніх областях, відбувалися неймовірні за своєю жорстокістю події. Відступаючи під натиском німецьких військ, протягом лише кількох днів у містах Західної України масово винищили ув’язнених, більша частина яких йшла за «популярною» тоді статтею «контрреволюційна діяльність» — студентів, священиків, творчу інтелігенцію. У більшості випадків вироки звучать так: «Виконати за першою категорією». Щоправда, визнають історики, про такі події у Рівному вони нічого сказати не можуть, оскільки документи не збереглися, а про розстріли в Острозі існують різні свідчення.
Дубенська трагедія Як зазначають історики Андрій Жив’юк та Ігор Марчук у вступній статті до першого тому книги «Реабілітовані історією», у перші дні війни в тюрмах Західної України стратили близько 10 тисяч в’язнів. Особливо жахливо це виглядало у Львівській області, де було страчено найбільше засуджених за політичними статтями. У Рівненській області 24-28 червня масово знищували людей у Дубенській в’язниці, про що свідчать документи. Про аналогічні події в Рівному історики нічого сказати не можуть, а ось про розстріли в Острозі існують різні свідчення — за одним з них там таки встигли знищити засуджених, за іншими — втікаючи з міста, охорона залишила в’язнів у камерах. Наступного дня після початку війни керівники органів Народних комісаріатів державної безпеки (НКДБ) отримали таємну директиву від наркома держбезпеки СРСР Меркулова, в якій пропонувалося «вирішити питання вивезення переважного числа заарештованих», а також «розглянути справи на всіх наявних заарештованих органами НКДБ і скласти списки на тих, кого доцільно розстріляти». Приступити до негайної евакуації в’язнів керівники силових органів УРСР змушені були ввечері того ж дня. Зі столиці до західних областей відрядили працівників тюремного управління НКВС. Але наступ німецьких військ відбувався швидше, ніж розраховувала радянська влада. Уже ввечері 24 червня німецька танкова бригада увійшла до Дубна, через що евакуація заарештованих з в’язниці №2 НКВС фактично не відбулась. До тюрми №4 Рівного встигли відправити лише 250 засуджених і підслідних з частиною наглядачів і охоронним взводом. Колона рухалась настільки поспішно, що 20 хворих та інвалідів охоронці були змушені кинути в дорозі. Начальник в’язниці В. Манилюк у доповідній записці повідомляв, що вже через сорок хвилин після введення німецьких військ на територію СРСР 22 червня вона була обстріляна з літаків. 24 червня він зв’язався телефоном з керівництвом НКВС у Рівненській області й отримав наказ «в разі неможливості евакуації намічений до відправки контингент в’язнів знищити, а решту в’язнів звільнити». Звільняли переважно так званих указників — засуджених за порушення трудової дисципліни. Виконання наказу розпочалося ввечері того ж дня. Засуджених і підслідних за контрреволюційними статтями у в’язниці нараховувалося 320 осіб. Як зазначають історики, через швидкий наступ німців усіх розстріляти не встигли. Закритими в камерах залишилось близько 60-70 осіб. Тому Андрій Жив’юк та Ігор Марчук роблять висновок, що розстріляти встигли 250-260 осіб. Проте пізніше в різних джерелах згадується різна кількість вбитих за кілька годин в’язнів. Зокрема, один з командирів УПА Василь Левкович, посилаючись на місцевих мешканців, стверджує, що було розстріляно 700 чоловіків і 211 жінок. А у телеграмі представника німецького міністерства закордонних справ капітана Гелленталя у Берлін про масові вбивства українців при відступі радянських військ з Дубна наводиться інша цифра: «У Дубні совєти при наближенні німецьких військових частин розстріляли у в’язниці п’ятсот заарештованих як заложників українських чоловіків і жінок. Багато жінок були перед вбивством зґвалтовані».
Засуджені за те, що вижили? Відступаючи з Дубна, війська НКВС разом з особовим складом в’язниці на вимогу обласного керівництва були змушені повернутися в уже взяте німцями Дубно, щоб закінчити розправу над вцілілими та пораненими в’язнями. Перебуваючи у ворожому оточенні, працівники НКВС спочатку «зачистили» територію тюрми, а потім, повертаючись до обласного центру, загинули самі. Встановити, скільки точно людей було знищено у Дубні, історики нині не можуть. Пояснюють це тим, що «ніхто не вів і не міг вести в умовах, які склались, обліку виконання вироків». Ще одним фактором, який не дозволяє назвати точну цифру, стало те, що через відсутність часу розстріли відбувалися у камерах. Великі камери, в яких могло знаходитись до 30 осіб, охоронці боялися відкрити, тому кидали туди гранату — через віконце для їжі. Гинули не всі. Майже не було шансів вижити у тих, хто знаходився в «одиночках». Багато політичних в’язнів, виживши у дубенській бійні, уже після війни знову опинялися у камерах за тими самими звинуваченнями, що й раніше. Зокрема, мешканець села Листвин Микола Наумчук, засуджений до восьми років «за участь у націоналістичній організації», десять років потому знову отримав вирок суду «як соціально-небезпечний елемент…», який «у зв’язку з війною невідомими був звільнений з-під варти та покарання не відбув». Щоправда, у цьому випадку його засудили до «адміністративного заслання» у Воркуту. Подібна історія була і в іншого в’язня, Олексія Матвійчука з села Рачин, якого у 1945 році заарештували і судили за тими самими обвинуваченнями, що і чотири роки тому.
Офіційно розстріляні Ще менше достовірних фактів про події кінця червня 1941 року в Острозькій в’язниці №3. Спеціально відряджений до міста працівник тюремного управління НКВС на прізвище Бевзюк повідомляв, що «евакуювати в’язнів через сильне бомбардування не вдалось. Ув’язнені в кількості 77 чоловік розстріляні, трупи зариті». Натомість, у доповідній записці начальника тюрми Докуніна говориться, що як тільки в Острог зайшли німецькі формування (вечір 26 червня), особовий склад в’язниці залишив місто, а 74 в’язні, 15 з яких відбували покарання за «контрреволюційними статтями», залишились у камерах. І лише одна людина була розстріляна. — Тому логічним видається запитання: чи не дезінформував своє керівництво Бевзюк, повідомляючи 28 червня до Києва про розстріл в’язнів тюрми №3, щоб уникнути неминучого покарання? — розповідає історик Ігор Марчук. — І друге: наскільки можливим є розстріляти і зарити впродовж двох годин 77 (чи 74) особи, якщо врахувати, що це відбувається під ворожим обстрілом. Характерно, що сліди розстрілу не було виявлено в Острозі ні наприкінці червня 1941 року, після вступу туди німецьких військ, ні пізніше. Про те, що острозькі в’язні таки залишились живими, свідчить і той факт, що у 50-х роках було поновлено справи щодо колишніх в’язнів острозької тюрми. Цікаво, що в тих документах йдеться, що в’язниця була звільнена німцями. Щодо Рівного, то слідів масових розстрілів у червні-липні 1941 року тут поки що не виявлено — ані документальних, ані археологічних. Зокрема, у згаданій телеграмі капітана Гелленталя про розстріли в Рівному й Острозі не йдеться.
Львівські в’язниці 41-го: замуровані камери та смертельна шахта Набагато жорсткіше діяли радянські офіцери НКВС у в’язницях Львівщини, в яких станом на 22 червня 1941 року знаходилося 5 424 в’язні. Більшості інкримінували злочини за статтею 54 Карного кодексу УРСР, тобто «контрреволюційна діяльність». Згідно з директивою Меркулова, на евакуацію засуджених виділили 204 вагони, проте за документами вивезли лише 1822 особи з 5000 запланованих. Розстріли тут почалися вже 22 червня. Як стверджує науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Ігор Дерев’яний, до 28 червня було страчено 4140 українців, серед яких було багато «нових», тобто тих, кого заарештовували уже після початку війни. Часто страчених не встигали ховати. Німці, які вступили у Львів 29 червня, через можливі епідемії (влітку була спека) боялися відкривати деякі камери, замурувавши їх до зими. Особливо жахливим місцем стало урочище Саліна поблизу містечка Добромиль Старосамбірського району. Його порівнюють з Биківнею, Сандармохом та Бабиним Яром. Колишня польська соляна шахта стала могилою для тисяч вбитих в’язнів. Починаючи з 22-23 червня, тут знищували в’язнів з Перемишлянської в’язниці (тоді — територія УРСР, нині Польща), а також звозили мертві тіла з довколишніх тюрем. Коли могилу розкопали селяни після відступу радянських військ, то побачили, що шахта діаметром п’ять та глибиною сто метрів вщерть заповнена тілами. Нині дослідники говорять про те, що вона використовувалась для поховання розстріляних ще до війни. У червні 1941-го, на думку істориків, тут зустріли свою смерть 3600 осіб. Вражає своєю жорстокістю і Заліщицька трагедія на Тернопільщині. До зруйнованого з тактичних міркувань моста через Дністер підійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями. Тоді вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Береги Дністра тут дуже високі та стрімкі — ніхто не вижив...
