Віктора Леуненка призначили виконуючим обов’язки голови ради директорів «Рівнеазоту» півроку тому, це вже 13-й директор за час існування підприємства. Леуненко родом із Сумщини, попереднє його місце роботи — директор дочірнього підприємства «Хімпрому», де за освоєння нових видів добрив він одержав звання заслуженого працівника хімічної промисловості. Пропозицію очолити «Рівнеазот» п.Леуненко уперше одержав у листопаді 2001 року, але тоді його 90-річний батько був проти, і він відмовився. Другу пропозицію усе ж прийняв, батько був уже згоден залишитися під опікою сім’ї Леуненка-молодшого. Голові ради директорів не байдуже, що про нього думають люди, вважає себе людиною скромною — оселився у профілакторії, власного авто не має — користується службовим, яке надав інвестор.
У спадок черговому директору залишились борги — держава винна за добрива 43 мільйони гривень, борг із зарплатні сягнув 11 мільйонів. А ще переповнені нікому не потрібною продукцією склади та виведена з ладу значна частина агрегатів.
Саме у нещадній експлуатації обладнання, на якому випускали усього три найменування продукції — селітру, адипінову кислоту та аміак — та у відсутності перспективного мислення й звинувачує тепер п.Леуненко колишнє керівництво підприємства.
— За багато років на заводі не проводили ніякої реконструкції, ніхто не працював над новими технологіями, модернізацією обладнання, над розширенням асортименту продукції, аби її можна було продавати не лише у сезон, а цілий рік, — каже Віктор Леуненко. — Завод працював у максимальному загоні, його добивали до ручки, абсолютно не замислюючись над безперспективністю такої роботи. Тепер ми просто змушені йти на додаткові затрати, аби налагодити виробництво, триває робота з випуску групи складних добрив, які можна продавати цілий рік як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Коли селітра приносила «Азоту» прибутки, їх не вкладали у розвиток виробництва. Як наслідок — незручна та енергомістка технологія її виготовлення, хоча обладнання було кращим, ніж, скажімо, на сумському «Хімпромі», де я працював до Рівного.
Щоб продати накопичені за кілька років 70 тисяч тонн рівенських добрив, п.Леуненко пішов на свідоме заниження їх ціни і таки позбувся цього баласту. Нині наша селітра, поряд із Сєвєродонецькою, черкаською та виробництва концерну «Стирол» продається в Україні, а також у країнах Європи та в Австралії. Але на колишній викривленій ціновій політиці підприємства, коли влітку ціну на селітру занижували до збиткової, а в сезон накручували її, зуміли нажитися більш спритні ділки: вони скуповували добриво за малі гроші, а потім перепродували за прийнятною для покупця і нижчою від азотівської ціною.
— Нашим добривам з таким набором проблем важко конкурувати навіть з російськими, — продовжує п.Леуненко. — У них це виходить дешевше за рахунок цін на газ та електроенергію, а ще й тому, що там, на відміну від нашої країни, зуміли захистити власну промисловість.
Щоб підняти завод з боргів до рівня одержання прибутків, потрібно 10-20 мільйонів доларів. Зрозуміло, що таких капіталовкладень держава, яка й свій борг не погасила, не зробить, тепер надії покладатимуться на нового власника, оскільки держава все ж має намір продати контрольний пакет акцій «Рівнеазоту», який їй зараз належить.
За місяці роботи нового директора середня зарплатня на заводі зросла і становить тепер 475 гривень. Скоротився й борг перед людьми, тепер він складає 7 мільйонів. Зараз на «Рівнеазоті» задіяний шеститисячний персонал і такий штат новий керівник вважає завеликим. Що ж до обурення декого з працівників щодо позбавленням їх пільг, якими можна було користуватися раніше, то тут позиція п.Леуненка тверда: поки не буде прибутків, не буде й матеріальних допомог та путівок на оздоровлення. Проїдання заробленого він прирівнює до повного краху підприємства.
