Військовий з Острожчини розповів, як вивів батальйон з оточення

1282 0

Ми у соцмережах:

Військовий з Острожчини розповів, як вивів батальйон з оточення

У кінці червня батальйони 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила та 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка вийшли з району Золотого – Гірського. Тоді росіяни з обох боків оточували українське військо. На позиціях ледь не утворилося кільце.

Командир першого механізованого батальйону 24 «королівської» бригади Сергій Мазорчук (позивний Ірис), який родом з Острожчини, розповів Еспресо.Захід про вихід із Золотого.

– Розкажіть про позиції біля Золотого, які доводилося утримувати. Варто згадати, що 2019 року там відбувалося розведення військ.

– Ми стояли біля КПВВ Золоте, а противник – на КПВВ Первомайськ. Саме на цьому місці 2019 року відбувалося розведення військ і утворилася «сіра зона» близько трьох кілометрів. Наші позиції в районі Золотого – Гірського були на схід від Лисичанська, де була досить добра автотраса. Вона й дала противнику змогу здійснити стрімкий ривок і дійти до Лисичанська. А на півдні від нас – Попасна, де пролягає траса до Бахмута. Цими трасами здійснювали постачання. На жаль, зараз контроль над ними ми втратили.

У Золотому 4, на так званому хуторі Вільний, підрозділи ПВК «Вагнер» теж пробували атакувати. Тоді багато росіян загинули, а за один день ми взяли сімох полонених: шестеро – росіяни, а один – з Алчевська Луганської області. Один з них був майором, інший – прапорщик, решта – сержанти та солдати. Для порівняння, в нас у тому бою – один загиблий і двоє поранених.

– Як розвивалися події в Золотому? Що відбувалося протягом кількох місяців оборони на позиціях?

– Обороняли позиції військові двох бригад – 24-ї та 57-ї. На наших позиціях була велика кількість артилерії з боку росіян. Також досить часто вони використовували авіацію. 6 березня трапився прорив противника на лівому фланзі. На жаль, тоді в нас загинув командир роти. Але ми провели успішну контратаку і відновили позиції.

– Сергію, як вдавалося втримувати позиції? Бо ж, якщо подивитися на карту, з обох боків вас оточували росіяни.

– Почалися провали, коли ми втратили 29-й блокпост. Через тиждень росіяни взяли Новотошківське, а далі ми були змушені перегрупуватися і розвернутися лівіше. Якщо до того ми утримували п'ять кілометрів, то після маневру стало майже десять. Далі окупанти взяли Світличне, Нижнє і вийшли до Тошківки. На початку червня вже й Попасна, яку воїни мужньо обороняли більше трьох місяців, була не під нашим контролем. Я не знаю, що там трапилося, але були випадки, коли підрозділи тероборони цілими батальйонами залишали позиції. Робили тактичний відступ, тільки ніхто не знав, куди. У Золотому 4, на так званому хуторі Вільний, підрозділи ПВК «Вагнер» теж пробували атакувати. Тоді багато росіян загинули, а за один день ми взяли сімох полонених: шестеро – росіяни, а один – з Алчевська Луганської області. Один з них був майором, інший – прапорщик, решта – сержанти та солдати. Для порівняння, в нас у тому бою – один загиблий і двоє поранених.

Організація виходу з Золотого

– А як відбувалося планування оборони? Розкажіть про вашу роботу з командуванням бригади.

– Зв'язок із командуванням був постійний, повне взаєморозуміння. За допомогою систем Starlink у нас був закритий зв'язок. «Цікавих» команд не було.

– Що маєте на увазі?

– Зараз дуже багато інформації «гуляє» в мережі інтернет від військовослужбовців, які прослужили у нашій бригаді п'ять днів і розказують про зраду, що людей «кладуть пачками». Такого не було. Звісно, потрібно тримати займані позиції і, як би це прикро не було і як би нам цього не хотілося, але втрати будуть. Утім стояти до загибелі команди не було. Якщо нам не було вигідно якийсь клаптик тримати, ми відходили, щоб закріпитися й ефективно оборонятися.

Ми виходили у кілька етапів. Командир бригади визначив, хто за ким виходить. Ми залишали позиції крайніми. Третій батальйон прикривав нас із району Лоскутівки, а другий – від Гірського в напрямку Лисичанська. У період з восьмої вечора 21 червня підрозділи вже почали помалу відтягуватися з Золотого – Гірського. Піхота їхала автомобілями «Пікап» кілька кілометрів, поки ворог нас не спостерігав, а далі йшли пішки до Лисичанська орієнтовно 17-20 кілометрів.

– Скільки часу відбувалося планування?

– 19 червня, коли відбувся прорив у Тошківці, я мав бесіду з командиром бригади. Сказав, що потрібно залишати Золоте через загрозу кільця. Тоді міг бути ще один Іловайськ або Дебальцеве. Тож 20 червня вже було розпорядження, що ми із Золотого заходимо в Гірське. Це був підготовчий етап. Далі ми пробували проїжджати тією дорогою, через яку планували відхід. Ми намагалися їхати через Новоіванівку, де залишалася частина дороги. Тоді ж хотіли евакуювати наших поранених. Їхали двома машинами й потрапили під артилерійський обстріл. Одна машина згоріла. Дякувати Богу, всі залишилися живі. Спочатку пішки звідти вийшли, десь близько чотирьох кілометрів, а далі під'їхала наша машина на двох пробитих колесах і ми повернулися на позиції. Після того почали планувати для виходу іншу дорогу.

Вихід із Золотого

– Чому саме в кінці червня виникла потреба відступати з Золотого?

– Після Попасної росіяни захопили Комишуваху і Врубівку. А 19 червня «прорвали» Тошківку. Там є терикон, де вони зайняли кругову оборону і фактично перегородили центральну трасу, якою нам підвозили допомогу. Залишалася тільки польова дорога протяжністю десять кілометрів. У той час батальйон 57-ї бригади зазнав серйозних втрат і його почали виводити. А 20 червня ми почали перегруповуватися і виходити з Золотого. Спочатку зайняли оборону на околицях Гірського. Це був підготовчий етап виходу в бік Лоскутівки – Лисичанська. Але того дня росіяни здійснили просування по польових дорогах і вийшли в селище за два кілометри від Лоскутівки. Тоді коридор залишався лише чотири-п'ять кілометрів.

– Тобто була загроза кільця?

У день нашого виходу росіяни зайшли в Лоскутівку і кільце закрилося.

У нас трапився один інцидент під час виходу. У Лоскутівці атакували крайню колону з сорока людей. Вони пішли через яри в бік Вовчоярівки і з ними ми втратили зв'язок. Вдалося зв'язатися з лише близько 16:00. Ви собі не уявляєте, яка була для мене радість, що сорок побратимів знайшлися. А з ними вийшли ще тридцять військових із 46-го батальйону.

– Розкажіть, як вдалося вийти із Золотого?

Виходили вночі, щоб не наробити зайвого шуму й росіяни не зорієнтувалися, що ми залишаємо позиції. Ми виходили у кілька етапів. Командир бригади визначив, хто за ким виходить. Ми залишали позиції крайніми. Третій батальйон прикривав нас із району Лоскутівки, а другий – від Гірського в напрямку Лисичанська. У період з восьмої вечора 21 червня підрозділи вже почали помалу відтягуватися з Золотого – Гірського. Піхота їхала автомобілями «Пікап» кілька кілометрів, поки ворог нас не спостерігав, а далі йшли пішки до Лисичанська орієнтовно 17-20 кілометрів. Групи були не більше сорока людей. Йшли не посадками, а між ними. По посадках працювала артилерія, їх обстрілювали танки.

– Очевидно, вихід був успішний, бо ж вийшли з мінімальними втратами…

Так, я сказав би, що нам пощастило. Основні сили вийшли пішки. Лише о 03:20, коли почало світати, в нас ще залишилася техніка і 70 військових. Це була остання група і тоді піхота виходила на броні. Усіх на техніці не вивозили, бо колону зазвичай обстрілює артилерія і шансів вижити в піхоти немає. У броню не садили, тому що завантажили боєкомплекти, щоб не залишити їх загарбникам. Техніку теж виводили двома колонами. Першу вів я, а другу – заступник. Ми зробили маневр, який мінімізував вплив ворожої артилерії по нашій колоні. Далі між Вовчоярівкою та Лоскутівкою ми простояли два дні і знову потрапили в оточення. У нас був на позиції танк, як вогнева засідка. Він встиг підбити три танки та один БТР противника. Так нам вдалося вийти.

Людей не жаліють. Воюють, як під час Другої світової війни. Бувало, на нашу позицію, яку обороняли 6-8 бійців, наступало 30 росіян. Половина з них залишалася на полі бою, а решта відступали. А через годину знову 30 наступало. І так по кілька разів на день.

– Як себе тоді поводили росіяни? Вони зрозуміли, що ви починаєте відступ?

– Ні. Якісь дії з їхнього боку почалися лише о шостій ранку, тоді й зрозуміли, що ми відходимо. А о сьомій наступали на Лоскутівку і прорвали нашу оборону. Росіяни не зрозуміли, що ми почали виходити, тому що люди їхали легковими автомобілями. Вони менше гуркотіли, ми виїжджали без фар, з приладами нічного бачення. Ми виїхали в них під носом. Пікапами вивозили до шахти Новоіванівка між Гірським і Лоскутівкою, а далі дорогу прострілювали танками, тому виходили пішки полями. Ми знали, що вони не заміновані, пішли тією дорогою.

– Скільки людей вдалося вивести?

– З мого батальйону – 350, а з іншими – близько півтори тисячі військових вийшли. Під час виходу в моєму батальйоні три військовослужбовці загинули, п'ятеро отримали поранення.

– Що для вас, як командира батальйону, було важливо в цьому виході?

– Найбільш важливо – зберегти особовий склад. У нас трапився один інцидент під час виходу. У Лоскутівці атакували крайню колону з сорока людей. Вони пішли через яри в бік Вовчоярівки і з ними ми втратили зв'язок. Вдалося зв'язатися з лише близько 16:00. Ви собі не уявляєте, яка була для мене радість, що сорок побратимів знайшлися. А з ними вийшли ще тридцять військових із 46-го батальйону.

– Як ви охарактеризуєте росіян у цій війні? Бо багато експертів каже, що вони переважають людським ресурсом, технікою. Натомість в українців – хороша тактика

– На початку повномасштабного вторгнення артилерією вони дуже сильно переважали. Зараз трошки вирівнюється ситуація. А ось людей не жаліють. Воюють, як під час Другої світової війни. Бувало, на нашу позицію, яку обороняли 6-8 бійців, наступало 30 росіян. Половина з них залишалася на полі бою, а решта відступали. А через годину знову 30 наступало. І так по кілька разів на день. Я сказав би, що їхня тактика – брати навалою. 


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також