— Я не вважаю, що спорт на Рівненщині у незадовільному стані, — сказав під час свого першого інтерв’ю на новій посаді Володимир Гуділін, — чотири четверті місця на Олімпійських іграх тому підтвердження. Але ми впродовж багатьох років залишаємося на одному і тому ж місці. Аби нарешті здобути таку довгоочікувану першу олімпійську медаль, для області необхідно змінити ідеологію підготовки. Впевнений, що головною постаттю має бути не спортсмен, а тренер. Адже спортсмен проживає одне спортивне життя, а тренер кілька, накопичуючи досвід, враховуючи помилки.
— Про це Ви говорите, спираючись на власний досвід?
— Так. У 1992 році у Москві були відбіркові змагання для участі в Олімпійських іграх в Барселоні. Там мій учень Андрій Скварук показав п’ятий результат. Але якби усе повернути назад, дати мені той досвід, який є нині, я впевнений, що вдалося б Андрія вивести на Олімпіаду. Не вистачило досвіду і через чотири роки в Атланті. Не сумніваюся, якби повернути все назад, він став би призером. Ще через чотири роки в Сіднеї у Скварука була чудова форма, але не врахували дрібнички, не взяли змінного взуття на дощ. На жаль, тодішнє спортивне керівництво за усім цим спостерігало збоку, я ж, як фахівець, намагатимусь не залишатися осторонь.
— Нині в області є перелік так званих пріоритетних видів спорту, чи не плануєте Ви дещо змінити акценти?
— Як я вже сказав, ключовою фігурою є тренер, незалежно від виду спорту. Якщо є тренер, який показує результати, такому наставнику і будуть створювати усі умови. І навпаки, якщо у нас є хороша інфраструктура, але немає фахівців, будемо їх шукати. Насамперед важливо залучити до тренерської роботи колишніх спортсменів.
— Тут важливим є питання освіти. Не так давно йшла мова про створення в області училища фізкультури, яка його доля?
— Це питання нині на стадії вивчення, адже важливо затримати в області спортсменів середньої ланки, які після закінчення спортшкіл змушені їхати в інші регіони. Найімовірніше, таке училище буде створено на базі Костопільського спортінтернату, адже там є необхідна інфраструктура і бажання районної влади. Але остаточного рішення поки що немає.
— Важливою для розвитку спорту є база. Вона, за оцінками фахівців, у нас в області одна з найгірших в Україні, чи є шанси тут щось зрушити з місця?
— Я б не сказав, що у нас з базою все так вже й погано. Нещодавно я був у Балашівці — так це казка, комунізм в окремо взятому селі. Є хороша спортивна база у Костополі, Березному. Безумовно, потребує уваги з боку влади стан рівненського стадіону «Авангард», особливо у переддень Євро-2012, адже певна частина іноземних вболівальників захоче побачити спортивні споруди у Рівному. Маю надію, що 2012 рік жителі обласного центру зустрінуть з оновленим стадіоном.
— А які перспективи будівництва Палацу спорту?
— Можна спрогнозувати, що найближчі два роки усі державні кошти будуть зосереджені на Євро-2012, тому про будівництво спорткомплексу ОСДЮШОР на вулиці Макарова поки що нічого конкретного сказати не можу. Разом з тим впевнений, що звичайні, так би мовити, примітивні спортивні майданчики, незважаючи ні на що, треба зводити в усіх населених пунктах. Адже завданням нашого відділу є не лише розвиток спорту вищих досягнень, а й фізкультури як дієвого способу покращення здоров’я. У цьому питанні треба докорінно змінювати світогляд людей. Саме для цього у нас в області стартували змагання «Сімейні перегони», мета яких — залучити до занять фізкультурою якомога більшу кількість людей.
— Розкажіть трішки про себе, про свій шлях у спорті.
— Народився я у 1952 році у місті Коломия на Івано-Франківщині. Під час навчання у школі не зміг записатися у жодне відділення ДЮСШ, настільки великою була конкуренція. Мене не взяли ні на легку атлетику, ні на волейбол, ні на бокс. Спортом, а якщо конкретніше, метанням молота, почав займатися вже у Рівному, коли вступив до Інституту інженерів водного господарства. Цікаво, що про цей вид спорту я вперше почув ще школярем, по радіо казали, що якийсь дядько з Рівного метнув молот далі світового рекорда. За іронією долі через багато років я сам почав займатися у тренера Сергія Євтушка, який і підготував того самого рекордсмена світу Анатолія Бондарчука. Згодом я виконав норматив спочатку майстра спорту, а потім і майстра спорту міжнародного класу. Виступаючи за товариство «Локомотив», був срібним призером чемпіонату світу серед залізничників.
— Говорити про Гуділіна як тренера, напевно, не можна, не згадавши Андрія Скварука?
— Так. Працюючи в педінституті, я дізнався, що на Львівщині живе хлопчина, який займається метанням молота і хоче чогось досягти у цьому виді спорту. Це і був Андрій Скварук. Під час зустрічі я йому показав значок майстра спорту міжнародного класу. Він сказав, що і собі хоче такий. Якось через багато років мені прийшла есемеска від Андрія, в якій було три літери — ЗМС. Я й не зрозумів одразу, що це означає «Заслужений майстер спорту». Приємно, коли учні досягають більшого, ніж їхні наставники. Дуже хочеться, щоб і на тренерській ниві він мене перевершив.
— Скварук нині у Кувейті, пішов Вашими стопами?
— До певної міри. Його учень показує дуже непогані результати, вже тричі виступав у фіналі на етапах Гран-прі. Працюючи за кордоном, він не лише заробляє гроші, але й здобуває неоціненний досвід, який, не сумніваюся, з часом знадобиться в Україні.
— Ви теж довгий час працювали за кордоном, чому вирішили повернутися?
— Я працював чотири роки в Індії, а потім ще три у Кувейті. Повернувся рік тому. Птахи рано чи пізно повертаються на рідну землю, вважаю, що і мені час віддячити рідному гнізду, яке мене виростило. Зізнаюся, коли мені запропонували цю посаду, про зарплату навіть і не питав.
— Володимир Гуділін як вболівальник, чи маєте свої уподобання?
— Люблю змагання, які дивитися цікаво, це як літні, так і зимові види спорту. Наприклад, днями із задоволенням переглянув футбольний матч «Динамо» — «Металіст». Особливо люблю репортажі з чемпіонатів світу.
