Після шестирічної роботи у Португалії до Рівного вирішив повернутися Володимир Прокопович. Для тих, хто не знає (забути таку колоритну особистість неможливо), п.Володимир є заслуженим працівником фізкультури та спорту України, протягом багатьох років очолював кафедру фізкультури інституту культури, а найголовніше, чим він відзначився в спортивній історії нашого міста, є жіноча волейбольна команда «Полісянка», яку п. Прокопович створив, а згодом вивів до суперліги. Повертається на Батьківщину тренер із рішучими намірами, аби, набравшись закордонного досвіду, усім довести, що він як фахівець чогось таки вартий.
— За шість років за кордоном я побачив більше, ніж за все життя тут, — розпочав розмову про своє португальське життя Володимир Прокопович. — Лише у гострій боротьбі зі спеціалістами з різних країн світу можна підняти свій фаховий рівень. — Крім здобутого досвіду, якимись конкретними спортивними результатами похвалитися можете? — У 2004 році команда «Епа» з Азорських островів, яку я тренував, стала чемпіоном Португалії у дивізіоні А-2, це щось подібне до нашої вищої ліги. Проте керівництво не захотіло грати у найвищому дивізіоні, і поставило мені завдання вилетіти назад. Я ж звик ставити перед собою лише найвищі завдання, а тому вирішив піти з цієї команди. — Рівень португальського чемпіонату високий? — За останні роки він значно зріс, адже дозволили грати іноземцям, тепер у кожній команді по 6-7 легіонерів, переважно це волейболістки з Бразилії, проте є й американки, іспанки, венесуелки, і, навіть, одна українка — колишня волейболістка «Полісянки» Тетяна Гузенко. — І як було працювати з тими бразилійками? — Менталітет спортивний і культурний дуже відрізняється від нашого. У нас, як правило, у тренувальному процесі використовуються доволі жорсткі методи. У роботі з бразилійками чи американками це неприпустимо, причому й у футболі, й у баскетболі. Головне для них — це фінансова мотивація. За кордоном будь-який результат здобувається за кошти, які виділяються гроші — такий здобувається і результат. — Пристосуватися до життя у Португалії було важко? — Попервах я не знав мови, а тому зі своєю першою командою потрапив у халепу. Вони мені заборгували гроші за рік роботи, і тяжко було знайти якісь важелі впливу. Як з’ясувалося, їхня печатка не мала ніякої ваги, а сам клуб був нелегалізований. Їм просто потрібен був тренер, який нічого не розуміє, щоб робити якісь свої чорні справи. Але я не та людина, що так це залишить. Дійшов до їхньої генпрокуратури, до Страсбургзького суду з прав людини, але все ж вирішив цю проблему. Про мене тоді багато писали у португальській пресі, я став відомим у країні захисником емігрантських прав. На жаль, моїм шляхом йде мало українців. — Проте врешті-решт ви вирішили повернутись? — П’ятдесят років — це той вік, коли ще можна розпочати і завершити хорошу справу. Я — син своєї землі, я тут хочу робити те, що я навчився робити там. Хочу впливати на наше державотворення, і зокрема на спорт, як частину культури держави. За кордоном я добре усвідомив наскільки Україна могутня спортивна держава. Протягом чотирьох років я працював над збіркою спеціальних підручників з волейболу, і до кінця року планую видати перший із них — «Підготовка ліберо». На жаль, у нас ті спортивні науковці, які працювали у радянські часи, зараз вже практично не працюють, а у молоді — провал. Писати ж треба, щоб передати свій досвід. — Які настрої у Португалії серед українських заробітчан? — Переважна більшість із них поїхала з економічних мотивів, а тому переконаний, що 80-90% згодом повернеться. Адже адаптуватися у чужій країні дуже тяжко. Особливо складно людям із вищою освітою. Хто думає, що Європа — це широко розчинені двері, глибоко помиляється. — За спортивним життям Рівного стежите? Що скажете про команду «Регіна», яка до певної міри стала правонаступницею «Полісянки»? — Особисто мені здається, що тренерський штаб «Регіни» займається спекуляцією. Думаю, команда готова була до виходу до суперліги, наступного ж року такого шансу може і не бути. Інше питання, чи є у «Регіни» фінансова база, щоб закріпитися у суперлізі. Наприклад, «Полісянка, такої бази не мала. — За «Полісянкою» не сумуєте? — Мені вдалося дізнатися, що клуб «Полісянка» все ще функціонує, хоча команди й немає. Коли ж я звернувся до п.Зубрицького щодо повернення мені та тодішньому масажисту команди боргу за 1997-1998 р.р., то він відповів, що ні мене, ні масажиста не пам’ятає. Нехай усі знають, я повертаюся, щоб відродити те, що було закопане, я створив «Полісянку», я її хочу повернути і відродити. — А як вам спорт в області загалом? — Те, що робится в галузі спорту в області, як на мене, робиться, щоб взагалі знищити усю систему спорту з її традиціями, адже підготовка спортсмена і тренера — це довгий шлях. Є три напрямки спорту: олімпійський, який визначає рівень розвитку країни на міжнародній арені; спортивно-технічний, і зокрема спідвей, у традиціях якого в Рівному ніхто не сумнівається; і національні види, які мають скоріш культурологічне значення. Саме у такому порядку мають бути розставлені пріоритети. У занепаді дитячий спорт. До тієї системи, що є, потрібно також брати клубний західний досвід. З вулиць до клубів треба залучати максимум дітей, щоб згодом найздібніші потрапили до фахівців. У Європі зараз масово будуються легкі спортивні споруди. У маленьких містах як Млинів чи Дубровиця їх по два-три. У Рівному ж мало б бути щонайменше двадцять таких споркомплексів. Ми ж, навпаки, ті, які й мали, перетворили на ринки.
