Григорій Хвищук доправляє на передову автомобілі для українських захисників. Загалом доставили вже 15 машин. І на черзі - наступна партія.
До лінії фронту їздять командою: декілька чоловіків із Вараша та один – колишній мешканець Донеччини, який переїхав на Рівненщину. Із 2014 року він був в АТО, потім отримав контузію, але навіть після цього час від часу повертається на передову – разом із волонтерами. Вони кажуть, що це їх поводир.
Коли ж збираються в дорогу, то в цьому допомагає чи не все місто. Окрім автомобілів, які фарбують і обладнують так, як треба військовим, на передову для захисників намагаються закупити те, чого найбільше потребують, – тепловізори, далекоміри та інше. Гроші на це збирають і працівники РАЕС, і спеціалісти місцевих установ та організацій, також влаштовують різноманітні благодійні акції, повідомляє Рівненська ОВА
-- Нашим захисникам потрібно мати, чим воювати, і на чому пересуватись. Вони повинні бути маневренні. Власне, у цьому й допомагають автомобілі, які доправляємо, - пояснює Олександр.
Зараз чоловік працює інструктором-методистом з фізичної культури та спорту спортивного комплексу Рівненської АЕС. Із початку повномасштабної війни вступив до лав добровольчого формування територіальної громади, також є членом «Вараської муніципальної варти». А з квітня почав їздити на передову.
Зазвичай на дорогу волонтери витрачають в середньому 4 дні. Але буває по-різному. Якось вони збилися з запланованого графіку майже на добу, бо пізніше вирушили в дорогу. І, як виявилося, на щастя. Бо в той час якраз обстрілювали район Курахівського водосховища, повз яке мали їхати. Бувало й таке, що «накривали» позиції, куди повинні були прибути волонтери.
- Взагалі поїздок на передову, які не запам’яталися, і не було, - ділиться Олександр. Зрештою, і ми щоразу намагаємося щось таке цікаве витворити. Так, у День Європи на шахті, яка колись називалася «росія», а тепер «Котляревська», ми вивісили український прапор. До речі, її у гарну погоду можна побачити з крайніх вікон Донецька. Того дня там виднівся і синьо-жовтий стяг.
А якось разом із автомобілями, технікою, пакунками від рідних волонтери привезли і футбольний м’яч. І бійці поставили на ньому свої підписи. А потім цей м’яч передали збірній України з футболу.
- Його привезли з фронту якраз перед матчем Україна-Шотландія. Наш м’яч передали гравцям збірної, він був у них в роздягальні… І наші виграли! – згадує Олександр Гребень. – Після цього капітан збірної Андрій Ярмоленко передав захисникам футболку зі своїм автографом та автографами гравців збірної. Українським бійцям було дуже приємно. Хлопці навіть жартували, мовляв, варто було потрапити на передову, щоб отримати такий сувенір. Словом, захисники також залишили підписи на футболці. І ми передали її в музей футболу, щоб потім продати на аукціоні. До речі, ми просили військових підписуватися на спині футболки. Адже це вони прикривають наші спини, щоб ми могли грати в футбол, ходити на роботу, зрештою, жити.
Волонтери розповідають, що їх зустрічають дуже радо. А коли на блок-постах, через які проїжджають, чергують бійці з Заходу України, то раніше, ніж за годину-півтори звідти вирушити просто не вдається – захисники розпитують земляків, як там вдома, а вже коли їдуть, то захисники кажуть, мов, поговорив з вами, то як вдома побував.
- Взагалі наші захисники навіть на фронті показують себе дуже хорошими господарями – і літній душ облаштовують, і міні-городи обробляють – садять цибулю-часник-картоплю і мають свою зелень та овочі, - розповідає Олександр.
А ще волонтери везуть передачі не тільки на передову, а й із фронту додому. Так, бійці переказують вісточки своїм сім’ям, бо буває, що не телефонують, бо не мають можливості. А ще передають подарунки дітям: хтось – цукерки, хтось – мед із сухпайка. Та й не має особливого значення, що це. Головне – від тата, який захищає Україну.
