14 вересня 1941 року в розділі «Хроніки» рівненського часопису «Волинь» було надруковано коротке повідомлення: «У цих днях переїздом до Житомира відвідала Волинь відома поетка пані Олена Теліга». З осені 1941 року до початку 1942 року у «Волині» регулярно з’являлися її публіцистичні статті: «Перед брамою столиці», «Розсипаються мури», «Братерство в народів» та ін. Олег Штуль цими ж числами опублікував статтю про поезію Олени Теліги.
В Рівне вона прибула в складі похідних групи ОУН-мельниківців, яку очолював Олег Ольжич. Мета групи — відродити українське культурне життя. Олена майже місяць, поки йшли бої в Києві, перебувала в Рівному. Оселилася в будинку Уласа Самчука, якого знала по празьких студіях, на вулиці Тополевій, 21. На жаль, цей будинок в Рівному не зберігся. Поряд знаходилася редакція газети «Волинь». В редакційному відділі їй відвели окреме робоче місце, і вона почала захоплено працювати.
Лише 20 жовтня Олена виїхала з Рівного до Києва, а за декілька днів до виїзду написала чоловікові листа:
«17 жовтня 1941 року. Рівне.
Моє ти золото рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій!.. Я їду завтра до Києва, де мусила давно бути, але тяжко туди дістатися… Боже, мій дорогий, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. І не віриться, що ми з тобою ще побачимося, бо ж такі тепер тяжкі часи! Зараз пізній вечір. Довкола страшна тиша, я змучена, бо цілий день бабралася перед від’їздом. Але так хочу перед далекою дорогою, бо такою вона мені видається, порозмовляти з тобою, хоч не знаю, коли цей лист дістанеться тобі в руки. Думками я весь час з тобою. Я б тобі радила, коли зберешся, чимчикувати до Рівного, ближче до мене, щоб звідти одразу до Києва. Я особисто своїм побутом в Рівному задоволена. Я тут писала статті до «Волині», познайомилася з редакторською працею, знаю, що є підвал І, підвал ІІ і т.д., а крім того, я тут добре підживилася, що мені певно придасться… і мені так боляче, що тебе немає зі мною. Ми певно підсварювалися, але пізніше мирилися б. Мій Фімівка поправився б тут, поповнішав і тішився б з кожного числа «Волині» з моєю статтею. Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і «получається» не зле… Отже, Рівне для мене було такою ідилічно-гоголівською вставкою на моїй дорозі до Києва… Що буде в Києві? Як? Не знаю! І сумно, мені сумно, що ти не їдеш зі мною, хоч хочу вірити, що швидко тебе у Києві побачу, любий мій, коханий! Вже так пізно… Хай тебе Бог боронить! Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом…»
Дитинство — в заможному батьківському домі, а студентські роки — в чеському Подебради
Дитячі роки дівчини були радісні та безжурні — в заможному батьківському домі, в товаристві старших братів та гувернантки, яка вчила мов. Олена щоліта виїздила на Кавказ або до Фінляндії чи у Святі Гори в Україні.
Від гувернантки Олена отримала бездоганну вимову у французькій, німецькій та російській мовах. Батьки її так і не змогли довершено говорити українською, «усе життя розмовляли російською з українським говором, дарма що позакінчували російські вищі школи».
Здібна, винятково жвава та амбітна Олена десь згадувала випадок, коли, п’ятирічною дитиною, прийшовши до театру, в антракті втекла від мами і, вибравшись на сцену, задекламувала віршик та зібрала купу оплесків.
Цікаво, що її батько, Іван Шовгенів, відомий на усю царську Росію інженер-гідрограф, професор, викладав в університетах царської Росії, пізніше, у 1918 році, переїхав до Києва. При уряді УНР їздив по усій Україні, бував у тому числі і в Рівному. В 1922 році був запрошений на посаду ректора в Українську Господарську Академію в Подебради (Чехія), один з центрів української еміграції. Подебради і Прага — два найчисленніші, найживіші й напродуктивніші українські еміграційні осередки двадцятих років. В місті Подебради діяла українська гімназія, танцювальна школа Авраменка, видавалися українські часописи. Містечко — знаменитий чеський курорт, відомий своїми джерелами з водою, яка лікувала хвороби серця, і, власне, туди з’їжджалися східноєвропейські композитори, письменники, а в місцевій російськомовній газеті «Руль» якось писали, що у Подебрадах «украинские студенты разгаваривают по-украински».
Тут працювала найчисленніша частина українських науковців, згуртувалася найактивніша частина молоді. Тут критикувалося минуле, а що важливіше — гарячково шукали шляхів до майбутнього.
Ці «розмови» дратували Олену: «…українські студенти, що говорять про квартет з п’яти осіб або не вміють вести найзвичайнішої товариської розмови? Які ж вони бідні… А яка сварня між українськими партіями! Як вони не знають, на яку ногу стати. А їхні дискусії про програми, чи дати селянам по 5 десятин землі, якої, до-речі, давно немає, чи по 4 з половиною? Де провести український кордон, щоб не образити жодного з сусідів?.. А в культурі! Оті вічні дискусії над правописом. Оті довгі й нудні трактати, чи Гоголь наш чи не наш. Оті безконечні доказування самостійности української мови…».
Додам, що Олена приїхала до чеського курортного містечка Подебради, коли їй було 16. Вона успішно отримала «матуру» — атестат, та вступила на історико-філологічне відділення українського педінституту в Празі.
Кохання назавжди
Якось, йдучи містом, зустріла молодого, стрункого, гладко зачесаного студента, який, проходячи повз, сміливо й твердо глянув у вічі дівчині, на неї не можна було не глянути. Наступного дня, на вечірці, запитала знайомого товариша, хто це? «Студент лісового відділу, старшина української армії і бандурист та співак Михайло Теліга. Хочеш, познайомлю?». При знайомстві дещо засмучена студентка запитала російською: «ви ґалічанін?». Почула спокійну відповідь: «Ні, я кубанець!».
Саме Михайло Теліга став для Олени символом твердості, прикладом шляхетного українця. Згадують, що через Михайла бажаним та цікавим для Олени стало товариство актора Василя Куриленка, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка, Миколи Сціборського, Юрія Дарагана.
Саме в цей період її творчість найактивніша, найпродуктивніша. Поява «Літературно-наукового вісника» у Львові — ковток свіжого повітря для цих молодих людей.
Незабаром, в 1926 році, Олена та Михайло одружилися. Михайло Теліга, інженер-лісівник, фельдшер, бандурист також фігура дуже цікава.
Є хороші спогади його приятеля Литвиненка про виступ бандуриста Теліги:
«У великій, дуже гарній залі… не було жодного порожнього місця. Слухачі, серед яких українців з Криниці та околиці було 20%, решта поляки, вітали бандуриста однодушно дуже прихильно. Не одну думу доводилося виконувати по два, а то й по три рази, а при кінці програми прямо не дозволили йому зійти зі сцени, домагаючись ще й ще. Звідкілясь появилась маса квітів, якими закидали Михайла. Та й не дурно. Грав і співав Михайло прекрасно. За ці останні роки, що ми не бачилися, технікою гри та багатством репертуару пішов він дуже вперед. Голос скріпився, змужнів, хоч і залишився той, притаманний йому ніжний ліричний тембр. Ну та й сама постать. Стрункий, вище середнього зросту, з гарним, ніжним обличчям і прекрасними руками, вбраний у ефектовний народний одяг, робили своє, а зокрема, жіночі серця танули. Одним словом, успіх був такий великий, що управа Кургавзу зразу ж по концерті просила Михайла лишитися на завтра, відсуваючи якусь імпрезу, призначену на завтра, на пізніше, аби лише Михайло залишився. Михайло Теліга згодився, і на другий день відбувся знов концерт з таким же успіхом, як і попередньо…».
Той же Литвиненко згадував, як у 1932 році зустрів Михайла Телігу з дружиною у Львові: «Так само по-давньому стрункий, веселий і дбайливо вбраний. Лише в очах якби якесь нове світло. Зокрема тоді, коли дивився на свою гарну, дуже жіночну дружину. Я розумів це світло… Дійсно, пані Олена з першого погляду робила дуже сильне враження, а по довшій розмові полонила своїм щирим сміхом, влучним дотепом, блискавичними думками і ще чимсь, чому тяжко було найти окреслення. Аж пізніші роки, познайомившись ближче з нею особисто, зрозумів я — це ніжність у силі».
Муза і натхненниця Дмитра Донцова
Знайомство Олени з Дмитром Донцовим відбулося 1930 року у Львові, куди поетеса переїхала з Варшави. Тоді були часи злиденні для поетеси. Їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре Львова, Дрогобича, Станіслава. І навіть манекенницею довелося підробляти. Але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. Саме тоді Донцов та Теліга зблизилися.
Дмитро Донцов писав: «Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший; елегантна у формі своїх віршів; горда в наставленні до життя — вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилась вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча зірка, лишаючи яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам».
А Олена присвячувала Донцову вірші.
Без назви
Д. Д.
Не любов, не примха й не пригода, —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди ж у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно…
Олена стала музою Дмитра Донцова завдяки своїм несамовитим віршам. Він вказував на геніальний дар «поетки вогненних меж» в’язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім і вчорашнім, гостро переживати ганьбу рабства своєї поневоленої нації: «в епоху тріумфуючого хама, у вік отавності, нищення всього індивідуального, яскравого, сміливого зір з гордістю зупиняється на блискучій постаті Олени Теліги. Музі та палкій діячці українського націоналізму».
Рівне — Житомир — Київ
22 жовтня 1941 року поетка з Рівного прибула до окупованого німцями Києва. Київ, напівзруйнований та переляканий, вражав: «Проїздила знайомим Святошином, але… не було знайомих облич, усі обличчя сумні і замкнуті, замість радісної батьківщини — почорнілі й похилені Караваївські дачі… Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове…».
Опубліковано останній лист Олени Теліги від 15 січня 1942 року, в якому вона розповідає про атмосферу у Спілці українських письменників, про нестачу одягу, палива, їжі… однак із делікатності не вказано, кому він призначений: «Шановний і дорогий пане…!», «помимо усіх прикростей, помимо голоду щодня, помимо навіть собачого холоду у всіх у нас чудесний настрій…»
Жила на різних квартирах. А коли приїхав Михайло Теліга, поселилися в будинку на вулиці Караваївській. Це була їхня остання адреса. Основне завдання поетеси — створення Спілки українських письменників було здійснено, за короткий час вона змогла організувати їдальню для членів Спілки, співпрацювала з редакцією газети «Українське слово», редагувала тижневик «Литаври», працювала у складі Української Національної Ради.
12 грудня 1941 року редакція газети «Українське слово» була заарештована, «Литаври» — заборонені. В лютому почалися арешти націоналістів. Олена вперто ігнорувала усі приписи німецької влади. На прохання покинути Київ — відмовлялася: «На еміграцію не поїду! Не можу…». 9 лютого 1941 року, знаючи, що гестапо готує засідку в приміщенні Спілки, Олена свідомо направилася туди і разом з чоловіком Михайлом була заарештована: «На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою, їх також поарештують. Я не можу втекти, бо хтось міг би сказати, що в небезпеці нас лишила… Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця».
Місце та дата загибелі поетеси та її чоловіка невідомі. Масові розстріли в Бабиному Яру відбувалися в лютому. 21 лютого прийнято вважати днем пам’яті Олени Теліги, якій було лише 35 років.
Олена Гумінська,
завідувачка відділу краєзнавства Рівненської обласної наукової бібліотеки.
