Аферисти кружляють навколо довірливих рівнян, як бджоли, що шукають мед. 67 пенсіонерів обласного центру ошукав 27-річний Роман, який «працював» з ними з квітня по листопад 2002 року, заробивши на «віртуальному цукрі» майже сім тисяч гривень. Злочинця зуміли розшукати, затримати та покарати.
— Спершу заплатіть гроші, а тоді привезу цукор, — казав Роман довірливим пенсіонерам. — Вранці — гроші, а по тому — цукор, або увечері гроші, а вранці підвезу цукор. Якщо не хочете чекати, беріть візок і гайда за мною, самі привезете. — А може, цукор сьогодні, а гроші віддам, коли пенсію отримаю? — запитувала жертва. — Ні, частину грошей треба давати вже зараз, хоча б невеличкий завдаток — 20 чи 50 гривень, за решту домовимось, я згоден чекати, — відповідав Роман. Такі приблизно «діалоги» у стилі найвідомішого літературного шахрая Остапа Бендера Роман вів із своїми потенційними жертвами. Звідки ж їм було знати, що цей 27-річний чоловік у «шкірянці» середнього зросту вже відсидів у колонії за шахрайство, проте звільнився звідти умовно-достроково. Роман довго не думав, чим займатиметься на волі. Повернувшись з місць позбавлення волі у Рівне, завів кілька знайомств з молодими людьми, які мешкали у приватному секторі міста. З деякими чоловіками навіть на риболовлю ходив, щоб заприятелювати. А коли ті цікавились, де й ким він працює, відповідав: — Реалізатором цукру в одного із підприємців Тернопільської області. Платить господар мені непогано, та хочеться мати щось своє, незабаром розпочну власну справу. І розпочав. В окремих випадках йому допомагали ці ж нові друзі, навіть не підозрюючи, що саме від них довідувався, як звуть того чи іншого сусіда-пенсіонера. Адже коли звертаєшся до потенційної жертви шанобливо, ще й називаєш її точне ім’я, це завжди спрацьовує. Якось пенсіонерка сприйняла Романа за внука колишніх сусідів, які давно переїхали в іншу область. А він і не заперечував, користуючись добротою та довірливістю людей похилого віку. Якось Роман сказав, що привіз у місто вантажівку з цукром, мовляв, боїться її залишати на стоянці, бо миттю обкрадуть. Один з друзів привів Романа до дідуся, який мешкав неподалік, бо в того було просторе подвір’я.. — Дозвольте, я поставлю біля вашої хати автомобіль? — запитав Роман у пенсіонера. — Платити за стоянку не буду, бо ще не маю грошей, товар не продав, а ось цукор віддам вам значно дешевше, ніж за мішок на базарі просять. Цукор якісний, не пошкодуєте, а в новому сезоні він коштуватиме значно дорожче, бо врожай буряків був поганим. Віддам за дев’яносто. Перспектива купити мішок цукру за такою ціною видавалася привабливо. Коли дідусь погодився, Роман заявив, що лопнув скат. — Підгоню вантажівку за годину-другу, — запевняв шахрай. — А цукор можу вже привезти, знайдіть візок і давайте гроші. Дідусь дав сто гривень. Роман робив вигляд, що готує здачу. Доки пенсіонер шукав візок, щоб забрати цукор, шахрай зник. Дехто згодом зізнається міліціонерам, що ще дві доби очікували, що приємний молодий чоловік до них з’явиться ще раз, щоб привезти цукор. Адже він був таким вихованим, що не хотіли вірити, що той їх ошукає, інколи й чаєм пригощали, інколи — сніданком чи обідом Та не дочекавшись обіцяного, писали заяви у міськвідділ міліції. Траплялось, що потенційна жертва виявлялась недовірливою і вимагала спершу показати цукор. У таких випадках Роман просто вихоплював купюру і зникав. Наздогнати його нікому не вдавалось. Одна з жінок, не повіривши Роману, пішла з ним до дев’ятиповерхового будинку, бо ніби там був цукор. Віддала йому гроші й очікувала біля під’їзду, доки той винесе з помешкання мішок цукру. А Роман тим часом піднявся ліфтом на останній поверх, пройшов дахом, спустився через інший під’їзд і зник. — У суді Роман визнав себе винним, він активно сприяв у розкритті скоєних ним злочинів. Підсудного звинуватили у шахрайстві, крадіжках, грабежах та засудили до чотирьох років позбавлення волі, до цього терміну додали й невідбуту частину покарання, отож він проведе у колонії п’ять років, — розповіла кореспонденту «РВ» старший помічник прокурора м.Рівного Неля Клімашевич.
