Справою життя став для мешканки села Липки Гощанського району Ніни Шишко краєзнавчий музей, який нині здобув звання народного. Заснувала його жінка разом зі своїм чоловіком 42 роки тому. Нині ж цей музей єдина розрада для вже самотньої п.Ніни — п’ять років минуло, як вона поховала чоловіка, а півроку тому пішла з життя і її дочка…
Хоч жінка і народилася в Липках, однак, як вона висловлюється, її сюди «виселили». Адже колись перед молодою Ніною Шишко відкривалися непогані перспективи кар’єрного зростання. Натомість її змусили повернутися до рідного села. А причиною цьому стали… ікони. — Після закінчення педагогічного інституту я працювала вчителем у школі села Топча Корецького району, — пригадує Ніна Іванівна. — Пізніше мене призначили інспектором Межирицького районного відділу освіти, а через рік обрали першим секретарем райкому комсомолу. Тоді я й познайомилася зі своїм чоловіком Іваном Шишком. Пізніше одружилися. Весільна вечірка у невеликому колі колег та друзів відбулася у сільській хаті, де винаймав кімнату Іван. На стіні у хаті господині висіли ікони, під якими, за народним звичаєм, сиділи ми, молоді. А через два дні на засіданні бюро обкому комсомолу мене звільнили з посади першого секретаря за те, що ми з чоловіком на власному весіллі сиділи «під іконами». Річ у тім, що на весіллі у нас були присутні двоє інспекторів обкому комсомолу. Відтак я повернулася до рідного села і почала працювати вчителем у Липківській школі. Тут вчителем історії працював і чоловік. Невдовзі мене призначили директором цього навчального закладу. На цій посаді я пропрацювала майже 48 років. Ідея створити при школі музей у подружжя Шишків виникла після одного телефонного дзвінка. Якось Ніні Іванівні зателефонували з обласного відділу освіти і повідомили, що через два тижні у Липки приїде людина з Києва — представник з Академії наук. — За тих два тижні ми зібрали понад тисячу пісень, приказок, сільських обрядів тощо — ходили тоді по всьому селу, — посміхається п. Ніна. — Тож коли той чоловік приїхав, у нас уже був невеличкий «музейчик». Пізніше усе зібране ми упорядкували в книжки, для котрих виділили окремий куточок у музеї.
200-річна сорочка не вигоряє на сонці Нині у музеї — більше тисячі експонатів, понад 600 з яких — оригінальні. Усі вони розмістилися у трьох кімнатах. Коли односельчани дізналися про ідею подружжя ентузіастів, почали долучатися до «розширення» музею. Тож бувало, що рано-вранці Ніна та Іван Шишки прокидалися, виходили на подвір’я, а там уже стояли старезні то соха, то борони, то інші речі. Пізніше вчителі на чолі зі своїм директором ходили від хати до хати свого та навколишніх сіл, щоб зібрати у людей «нові» експонати. Зазвичай люди не скупилися і діставали з горищ старий дідівський одяг, посуд чи знаряддя праці. Тож тепер у музеї лише сорочок — понад півсотні. А найстарішій одежині тут майже двісті років. Як стверджує господиня музею, сонце цій сорочці не шкодить, хоч у приміщенні вона знаходиться біля вікна. — Сорочці було 150 років, коли нам її привезли, — зазначає Ніна Іванівна. — Було у нас і багато постолів. Однак до мене часто зверталися учасники етнографічних колективів, щоб позичила це взуття для виступів. А назад постоли ніхто не повертав. Тому нині у нас збереглася лише одна пара. Розміщений у музеї і шкільний куточок. Тут можна побачити берест та грифельну дошку 1917 року, по якій такими ж, грифельними, олівцями писали учні. Є тут і різочки, котрими колись били неслухняних школярів.
Музей розкаже й про «святеньких» Окремий стенд у музеї присвятили мешканцю Липок Миколі Зозулі, якого люди називали Святеньким. Прізвисько недаремно «прижилося» до чоловіка, адже за вдачею він був дуже добрим до людей. Селяни і досі згадують про його подвиг. — Коли у 1942 році розстрілювали євреїв, до Миколиного дому прибігло четверо дітей: дівчатка Етля і Рухля та хлопчики Шмуль і Мордехай, — розповідає Ніна Шишко. — Чоловік переховував їх упродовж двох років. У сараї викопав яму і прикидав її соломою та гіллям — там ховалися хлопчики. А на горищі — дівчатка. Доля хлопчиків досліджена. Шмуль живе в Канаді, а Мордехай — у місті Холон поблизу Тель-Авіва. Там, у Тель-Авіві, є величезна стіна, на якій викарбувані прізвища та імена рятівників євреїв, у тому числі і Миколи Зозулі. І посаджено на честь кожного з них дерево, на кожному з яких — табличка з іменем рятівника. Шмуль та Мордехай двічі приїжджали у Липки на могилу Зозулі. А про дівчат нам, на жаль, нічого не відомо. Про мешканців Липок писав у своїх книжках історик, краєзнавець Іван Шишко, котрого колеги-краєзнавці називають липківським літописцем. Усі його твори теж знаходяться у музеї. А книжку «Липківські родоводи» голова обласного краєзнавчого товариства Всеукраїнської спілки краєзнавців Іван Пащук назвав першою за своїм змістом в Україні роботою, в якій детально описаний родовід дев’ятнадцяти сімей — від давніх часів і донині. Більшість творів чоловіка Ніна Іванівна видавала уже після його смерті. — Тоді я і знайшла один вірш чоловіка, котрий називається «Життя спливло». Слова поезії наштовхують на думку, що Іван відчував близьку смерть, — висловлює здогад п.Ніна. Сім років тому в Липках заснували єдину на Рівненщині районну краєзнавчу премію імені Івана Шишка, якою щороку нагороджують школи та людей за найкращу краєзнавчу роботу. А відбувається це під час музейних гостин на зразок тих, які щороку проходять в обласному краєзнавчому музеї. Тоді до Липок з’їжджаються етнографічні колективи та краєзнавці з усієї області. Нині ж у приміщенні музею двічі на тиждень відбуваються уроки музеєзнавства для шести— та восьмикласників. Це факультативний предмет, котрий читає Ніна Шишко. — Нині я намагаюся більше часу проводити тут, у музеї, — каже Ніна Іванівна. — Адже вдома мене тепер ніхто не чекає — півроку тому я поховала дочку. Тож відтоді я з ранку до вечора — на роботі, аби бути ближче до людей.
