Проскролюєте черговий пост про збір на армію? Зникло бажання донатити, хоча ще навесні ладні були віддати усе до останньої нитки? На жаль чи на щастя, але до війни адаптуєшся.
Вона вже ніби й не така страшна, як здавалась 24 лютого. Ми зрозуміли, що у ній можна жити. Наші нерви трохи заспокоїлись, а ось ситуація на фронті — ні. Давайте поговоримо, чому з’являється це підступне почуття байдужості, як з ним впоратись та чому варто продовжувати донатити для наших хлопців і дівчат на передовій.
Ми не такі вразливі, як на початку війни. Навесні ми проживали це жахіття на рівні інстинктів, тому ладні були віддати все, аби заспокоїти тривогу. Згодом більшість знайшла ресурс, щоб адаптуватись до нової реальності. І це нормально, ба більше, необхідно для психічного здоров’я.
Ми почали більше цінувати власне життя. “Одягаємо кисневу маску спочатку на себе, потім на іншого.” Пам’ятаєте про таке правило? Нам хочеться приділити більше часу собі, піклуватися про себе і нарешті почати жити своє життя. Такі бажання змінюють фокус із соціального на індивідуальне. Ми стаємо сліпі до того, що відбувається довкола. Або просто не хочемо помічати. Так спокійніше та безпечніше для нервової системи.
Ми перекладаємо відповідальність на інших. “Я вже донатив/ла, тепер черга когось іншого.” Перекладати відповідальність на когось — зручно. Тому ми знаходимо відмовку ігнорувати черговий збір для військових: зарплата лише в наступному місяці, треба на осінні черевики, виріс долар. А потім заспокоюємо себе тим, що крім нас є й інші. Але якщо кожен другий так подумає, то бійці на фронті лишаться без підтримки тилу.
Ми не довіряємо організаторам збору. Так багато людей збирають на ЗСУ, що стає лячно: чи справді гроші використовують за призначенням? Щодня натрапляєш на “організовуємо збір коштів” або друзі просять донатити для знайомого знайомої. Але офіційного підтвердження немає, а запитувати незручно. Через надмірну кількість різних зборів — губишся та взагалі втрачаєш бажання допомагати.
Втома від допомоги — це очікувано, але небезпечно:
Усі попередні причини — це логічний наслідок виснаженості від війни. Але така втома може стати загрозою для майбутнього. Ми змогли дати відсіч ворогу саме тому, що були згуртованими як бджолиний вулик. У цьому наша суперсила. Якщо про неї забути — можна втратити історичний шанс на зміни. Тому допомога армії має бути систематичною.
Боротьба з ворогом потребує ресурсів щодня. Техніка, дрони, захисне спорядження — розходяться швидко і безповоротно. Одна і та ж бригада може зробити декілька запитів підряд на закупівлю техніки та амуніції. Адже те, що відвезли на фронт вчора, сьогодні уже може вийти з ладу.
Ці поради допоможуть вам донатити без емоційних гойдалок та зневіри:
Знайдіть фонд, якому довіряєте. Щоб бути впевненим, що ваш донат потрапить у правильні руки, проскануйте відгуки та фотозвіти. Розпитайте у друзів та знайомих, що вони знають про діяльність фонду.
Виділіть дні, коли ви можете донатити. Сила у системності. Рандомні донати на збори в соціальних мережах — це добре, але так можна швидко вигоріти та втратити інтерес. Визначте конкретні дні, коли ви готові допомогти армії, щоб не перевантажувати себе ментально та не дуріти від сповіщень банку про списання коштів.
Ставтеся до донатів, як до інвестиції. Коли ви інвестуєте, то не очікуєте фінансового результату вже завтра, вірно? Але при цьому кошти регулярно вкладаються на перспективу. Із допомогою ЗСУ схоже: ми інвестуємо у свій захист та армію — найважливішу структуру держави прямо зараз. Кожен регулярний донат згодом дасть очікуваний результат — перемогу і перспективу для вільного майбутнього.
Уявіть, що донат діє за законами бумерангу. Ви зробили хорошу справу — вона вам вернеться у стократ. А коли переказуєте гроші на допомогу — думками або в голос подякуйте собі та тим, хто захищає вас від ворога.
Пам'ятайте, що кожен донат — важливий. Немає значення, скільки гривень ви плануєте закинути на збір. Важливо, що ви це робите. Маленькими кроками — до великих цілей. Фонди для того й існують, щоб спільними зусиллями збирати на речі, які непосильні для гаманця однієї людини.
Ми не обирали цю реальність, але від цього вона нікуди не зникне. Тому ставтеся до зборів на армію, як до чашки кави зранку. Зробіть із цього рутинну звичку, щоб новини про наші перемоги бадьорили вас щодня.
