Історія розорення роду Любомирських: картярські борги, фінансові афери, надмірні позики, марнотратство.
Мемуари князя, письменника-публіциста Юзефа Любомирського під назвою «Історія одного розорення. Щоденники 1839-1871» — розповідь про «дубенську лінію» знаменитого польського роду Любомирських, яка втратила свої статки, великі маєтки на Волині через надмірні позики і витрати грошей на гру в карти та жінок. Цю реальну історію можна порівняти із сюжетами бальзаківських романів.Князь Юзеф (1839-1911) був сином Марцелія Любомирського та Ядвіги Любомирської (з дому Яблоновських). Були вони двоюрідними братом та сестрою. Одружилися через фамільні інтереси, тому величезні родинні маєтки залишилися в родині.
Первісток Марцелія та Ядвіги помер відразу після народження, Юзеф — був другою дитиною. Народився він у 1839 році в Парижі. Невідомо, чи то пологи були складні, чи то була якась інша таємниця народження, неможливо зараз дізнатися та діагностувати хворобу, але невдовзі після пологів Ядвігу розбив параліч і вона втратила відчуття тіла від попереку і нижче. Тяжкохвору дружину, якій в той час було всього 20 років, Марцелій привіз із Парижа на Волинь, і вони почали жити разом в маєтку батьків у селі Невірків (тепер Корецького району), пізніше переїхали до Кривина, який належав батькам Ядвіги. Це була найкрасивіша резиденція на Волині, оточена прекрасним парком.
Тим часом молода родина почала будувати власний палац у Дермані — село Ядвізі було надано у посаг. Однак чоловік, втомлений товариством хворої та знервованої дружини, залишив її та Волинь назавжди. Він переїхав до Санкт-Петербурга, де, власне, намагався продати свій маєток, у тому числі Дубенський замок.
Марцелій Любомирський прагнув продати замок військовикам царської армії як захисний форпост. Тож приїхав до російської столиці з батьківським дорученням на продаж майна. І тут ми маємо приклад неймовірної фінансової афери, яку вчинив князь, ошукавши одночасно покупця і власного батька, який йому повністю довірився.
У документах Дубенського повітового суду, що зберігаються в Державному архіві Рівненської області, вдалося виявити інформацію про те, що 23 грудня 1846 року Марцелій Любомирський повторно продав місто Дубно такому собі ротмістрові Нікітіну, взявши завдаток 360 тис. рублів. Пізніше, в 1848 році, Нікітін подав «прошеніє» в Дубенський повітовий суд повернути гроші. Але невгамовний Марцелій втретє продав Дубно за дорученням батька колезькому радникові Постнікову за 350 тис. рублів. Пізніше усі ці акти продажу заперечував адвокат Любомирських.
Марцелію Любомирському вдалося укласти попередній акт купівлі-продажу Дубна з власником золотих копалень на Уралі. Аристократ підписав юридичні документи, взяв величезний завдаток і почав «гуляти». Гуляв у Петербурзі так круто, що наробив значних боргів і врешті тихо втік до Лондона зі своєю коханкою, французькою акторкою, яка в той час працювала в Росії. Замок у Дубно незабаром був переданий покупцеві, за який він, щоправда, повністю так і не розрахувався.
Тим часом покинута паралізована дружина Марцелія виявилась талановитою до бізнесу особою. За короткий термін їй не тільки вдалося повернути Дубно у власність, але й залагодити з царем Миколою І справу, що місто перейде до її сина Юзефа, минаючи чоловіка Марцелія, якого вона вважала розпусником і марнотратником.
Але Юзеф Любомирський виявився не тільки невдячним сином, але й обтяжив маму боргами і нещастями, які нібито зустрілися йому в житті. У своєму «Щоденнику» він нарікав, що хвора мама не виховувала його, керувала ним на відстані. Той факт, що в Кривині він виховувався в окремому павільйоні, а потім, коли батько його покинув, перебував певний час у родичів, пізніше — в пансіоні в Одесі, не вважався подвигом, вчиненим хворою матір`ю. То був звичайний на той час спосіб виховання дітей з аристократичних родин. Дітей мати сама не виховувала, а частіше наймала спеціальних людей: нянь, вчителів, гувернанток, служанок.
Мама намагалася дати синові не тільки власність та багатство, але й найкращу освіту. Завдяки протекції царя Юзеф став учнем елітної юнкерської школи в Петербурзі.
Потім були два роки обов`язкової військової служби, і лише пізніше мама дозволила синові увійти до маєтку в Дубно. На жаль, синочок мав такі борги з часів навчання (ніби мама давала йому замало коштів на життя), що його цікавила лише каса замку, а та була порожньою. Тож Юзеф почав потрохи продавати ліси навколо Дубна і взагалі все, що можна було продати.
На Волинь він повертався лише по гроші. Після січневого повстання 1863 року йому пощастило продати своє майно, а після смерті мами він продав і її посаг — Дермань.
Але все колись закінчується. Юзефу Любомирському, дарма що був власником Дубна, грошей завжди було замало. У певний момент він цілковито розорився і почав пробувати заробляти пером. То була перша робота у його житті, й мав він тоді 40 років. Дебютував в одній з паризьких газет зі спогадами про навчання в Петербурзі. Писав легко і, вочевидь, мав дар гарного оповідача. Став автором історичних повістей, одна з них — «Шляхта і чиновництво» — була присвячена життю поляків у Російській імперії. Юзеф вважався французьким письменником, бо всі його тексти були написані французькою. Щоправда, пліткували, що він користувався послугами інших письменників, які допомагали йому працювати над текстами.
Юзеф Любомирський двічі одружувався заради грошей. Перша дружина була вдовою багатого паризького виробника туалетної води. Вони познайомилися через шлюбне бюро. Сорокап’ятирічна Францішка Ангеліка Боер мала гроші, а він — княжий титул. Другою дружиною Юзефа стала княгиня Северина Розалія Вільгельміна Анна Констанція Лювенталь, 57?річна вдова міністра закордонних справ.
Князь Юзеф Любомирський помер у 1911 році, до кінця життя надмірно витрачаючи великі гроші на себе. З його смертю зникла дубенська гілка родини Любомирських.
Ця оповідь про родину Любомирських цікава ще тим, що зі «Щоденників» можна дізнатися про знаменитостей ХІХ століття, в тому числі про життя коронованих осіб. Читаються вони легко, їхній автор, Юзеф Любомирський, та його батько Марцелій видаються звичайними людьми зі своїми слабкостями. Князів Любомирських виховували так, що «борги сплачуються вчасно тільки особам свого кола» — тому і Марцелій, і Юзеф виплачували тільки картярські борги, інших не існувало! Боргували в магазинах, виробникам чогось, не платили в ресторанах і готелях. До речі, Юзефа усе життя переслідував нічний кошмар про те, що він не може виїхати з готелю, бо не має грошей оплатити проживання, і власник готелю його ув’язнив.
З тієї історії найбільше захоплює діяльність паралізованої Ядвіги Любомирської. Не маючи можливості ходити (переносили її на спеціально сконструйованому шезлонзі), вона мала інтерес до життя і справи. Не позичала грошей, примножила активи, статки Любомирських і свої власні. До того ж була інтелігентною особою, знала декілька мов. Їй вдалося завоювати прихильність і дружбу російського царя Миколи І, який до смерті був їй вдячний за застереження про замах на нього. Протягом декількох років, у той час коли Юзеф отримував освіту у військовій школі, вона жила в царській резиденції, Англійському палаці під Санкт-Петербургом, була оточена турботою і опікою від царських осіб. Ядвіга сама про себе говорила, що володіє даром передбачення, має паранормальні здібності, і в це вірили усі навколишні. Але це вже інша історія…
Олена ГУМІНСЬКА,
старший науковий співробітник Державного архіву Рівненської області.
За мотивами книги Йозефа Любомирського «Історія одного розорення. Щоденники 1839-1871»
