Олена Пахольчук із Повчі, що на Дубенщині поділилася родинною історією, яку прийшлось пережити її рідним - прабабусі Марії Федорівні Котуль та тоді ще маленькому сину Олександру (дідусю пані Олени).
Історію передає журналістка Ксеня Галицька у блозі «Знай більше».
В 2019-му Олександр Іванович помер, але те, яка гірка доля спіткала його сім'ю ніколи не забудуть. Бо ж важке було дитинство під час Другої світової війни. А ще у повоєнний період теж не було спокою. Щастя, що тоді, коли додому вкоре прийшли «освободітєлі», маленькому Олександру разом із іншими дітьми вдалось вижити.
Отже, повоєнний рік. Село Повча.
«Дух перемоги витав скрізь, торкаючись нужденних, змучених війною людських душ, пахло уже не порохом, а пишною зеленню, землею, яка готова годувати селян, пахло худобою, курми, дровами, попелом, навіть дим з комина пахнув!
.jpg)
Звичайна сільська хатина, у дворі порається господиня: кабанчика та курей нагодувати, горобців ненаситних зігнати. А у голові думки, думки, думки... Чоловік не повернувся з фронту, двійко діточок самій годувати, виховувати, навчати. Раптом у двір заходять двоє.., два «смотрітєлі порядка», - розповідає внучка Олександра Івановича - Олена Пахольчук.
Також жінка згадує й діалог та продовження спогадів дідуся:
— Хазяйка! Кушать даш? – видихаючи з рота самогон, звернулись до вдови.
Розуміючи що сперечатися не варто, дістає з кубла ще теплі яйця та простягає у руки озброєних людей. В голові стукає одне: "Лиш би не у хату, тільки не у хату!"
— Самогон єсть?
— Ні. Немає.
— Ищи!
— Та їйбо немає, чоловіка убили на війні, а я й не роблю, та й не маю з чого...
— Врьошь! Прячешь!? Иди в избу! Щас найдьотся!
Ватяні ноги не могли іти в хату — там діти, двоє своїх та двоє сусідських... Що з ними стане, як потраплять під руки нелюдів?!
Вичовганий поріг, порепана мазана долівка, сіни, ще один поріг, протяжний скрип хатніх дверей, знов мазана долівка — усі троє заходять у пусту хату. Ось тут уже «гості» розійшлися, нецензурщина брудною повінню ллялася з огидних пик:
— Давай водку! Ищи! С...а! Сама живьошь, єда єсть и водка должна бить! Ищи! Ищи! Убьйом! Давай водку! Водку! Б...! Садись! Стрєлять буду!
Але та мова уже для вдовиці була далекою, майже нечутною, головне дітки вчасно утекли, а сама... Як Бог дасть. Боляче шарпають за руки, кидають від мисника до столу, від ліжка до печі. Садовлять посеред кімнати на стілець, уже приставили пістолет до скроні... "Хм, молодці дітки, почули шум і втекли, молодці, так не помітно вийшли, хто ж догляне за ними, добрі люди заберуть, що ж так довго мучителі кричать, не розумію, швидше б закінчилося, самогону їм хочеться, Іван якби був то такого б не було, а то сама все, все сама, захиститися не можу..."
Гучний постріл! Впала хустина, гаряча кров потекла з голови по спині, забарвлюючи зношений одяг вдови у яскраво червоний колір, перекинулася табуретка, упала ще досить молода жінка, без крику...
— Тваю ж м..ь! Я же толька напугать хотєл! Бєжим отсюда!
Уже не протяжно скрипіли двері, перестрибнули через вичовгані пороги два нелюди.
— Ти зачєм єйо убил? Яиц же дала! Што начальство скажет? Обоим перепадьот!
— Да ну єйо! ЗА БАНДЕРОВКУ НИЧЕГО НЕ БУДЕТ..!
Затихло подвір'я, затихла худоба, стих неогороджений садок, горобці уже не крадуть їжу у курей, знову запахло порохом... Сонце посилає свої життєдайні промені на землю, на густу зелень дерев, через віконце у хатину вдови.
З-під перини вискочило двоє сусідських дітлахів, прожогом кинулися з хати. А під ліжком лежали перелякані, онімілі двоє діточок-сиріток, дивились на маму. Ось виповз дев'ятирічний синок — мій дідусь КОТУЛЬ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ, схопився за мамині плечі, підняв закривавлену голову моєї прабабусі КОТУЛЬ МАРІЇ ФЕДОРІВНИ... !
Жива! Жива! Жива! Встала "бандеровка", туманним поглядом обвела кімнату "Діти є, живі, то добре", підняла табуретку, зібрала з підлоги обгоріле, відстрелене волосся, обтерла кров з долівки, стільчика, обмотала хустиною голову. Постріл пройшов повз, зробивши назавжди дорогу-шрам на голові, який ніколи уже не заріс волоссям. Назавжди й залишилася куля у рамі вікна... Назавжди залишилася фраза «освободітєля» у голові малого сина, формуючи уже тоді його погляди, назавжди укріплюючи любов до України».
