Щовесни річки Горинь і Случ сполучали тихе і важкодоступне Полісся зі «світом» — наші діди та прадіди сплавляли до Європи тисячі заготовлених упродовж осені-зими плотів деревини. Продавали в портах — в Гданську, Кенігсберзі (сучасний Калінінград). Таким чином, шлях плисака з рівненського Полісся стелився водними дорогами Білорусі, Польщі та Литви. А в інші пори року туди ж вирушали по сіль, крупи та інше добро.
У Гданськ — жінці по хустку
«Да вже весна, да вже скресла!
Із стріх вода каплє.
Да вже нашим плєсаченькам
Мандрівочка пахне…»
Веснянка з села Кричильськ
«Сами найлучи були хустки у Гданську, Лодзі…, а вже плисаки наїдут, напливут, то каждий хоче привезті жінци подарка — бери любі… Да то вже, каже, «загранична» хустка», — розповідають місцеві.
Якщо ви живете в Сарненському районі чи бували тут навесні, то, безперечно, бачили, як розливається Случ після відлиги. Але шістдесят років тому розливи були ще сильнішими, ще більша площа лугів і лісів затоплювалася, часто забираючи хати і клуні поліщуків. І аж до середини минулого століття регулярно відбувався сплав поліського лісу до Європи річками через містечко Дубровицю і далі до Пінська та Прусії. Люди, які займалися сплавом, називалися «плисаки» (в Польщі їх називали «флисаки»). Ці назви, як і весь плисацький лексикон, походять від німецької мови. Саме німці були організаторами торгівлі лісом в давніші часи.
«А де хазяїн?» — «На плєсу»
Жителька села Карпилівка, яка народилася в цьому селі в 1930 році і прожила в ньому все життя, розповіла, як відбувався процес сплаву і підготовка до нього. Часто, коли хазяйку питали навесні: «А де хазяїн?», та відповідала — «На плєсу». Плисаки ж, коли їх питали, куди вони збираються, відповідали: «До Гданська!».
Заготовляли деревину для сплаву з осені і упродовж усієї зими. Цільні стовбури звозили возами з лісів на Груд — це місцевість в Карпилівці, яка знаходиться над дорогою і біля лугу, канава була колись повноцінною річечкою. З цього місця ліс розтягували широко по лугу, по замерзлій Пратві (залишкова водойма русла Случа). Стовбури зв’язували в два шари, метрів шість шириною. Це був один пліт.
Для сплаву заготовляли декілька партій по п’ять-шість плотів у кожній. За один день відправляли лише одну партію — щоб не було зіткнень на річці з плотами інших сіл. Адже траплялися і смертельні випадки, коли плоти зіштовхувалися або в тому місці, де Случ переходить в Горинь, вода закручувала плоти і люди гинули.
Отже, з настанням великої води, десь на теплого Олекси, плоти піднімалися водою і щодень їх відправляли до Гданська. Плисаки керували ними за допомогою жердя чотири-шість метрів завдовжки. На кожному плоту було чотири плисака і два запасних. Постійно четверо стояли по кутах плота, двоє відпочивали в збитій на середині плота хатинці. В тій же хатинці були запаси їжі та речі, потрібні для справи.
Коли пліт починали скеровувати до річки, найважче було провести його через луг до річки, до Случа. Адже на лузі росли кущі, і пліт міг зачепитися за них. Головне було вийти на річку.
До Гданська хазяї вирушали на два тижні, стільки ж брали запасів у заплічнику.
Документальне засвідчення сплаву в Карпилівці знаходимо в «Літописі села Карпилівка» від 1895 року, автор — тодішній священник Свято-Миколаївської церкви села Теофіл Компаневич.
Поліське дерево — на будівництво кораблів
Щоб повніше уявити картину сплаву, треба взяти до уваги, що кожне село над Случем і Горинню біля лісу щовесни відправляло плоти. Очевидно, що на час розливу весь Случ був зайнятий караванами плотів, які вивозили найкращу, найдобірнішу деревину. Вони прямували на будівництво всім відомих корабел, що ними відкривали нові світи, вели торгівлю та воювали морські народи — голландці та англійці.
У ХVI столітті на територіях, наближених до великих річок, що впадають в Балтійське море, вже не було лісу, щоб вирізати. Тоді ж польський уряд (який правив на території українського, білоруського та польського Полісся) зосередив всі зусилля на поліському ареалі, маючи з цього великі прибутки. У 1860 році по Стиру (притока Прип’яті) пропливли 453 плоти з лісом. Шляхта, використовуючи дешеву робочу силу, масово вивозила найкращі породи вікових дерев. За півтора століття на поліських землях вирубано 60-70 відсотків усіх лісів.
Доля плисака
Описав побут поліського плисака середини XІX століття Юзеф Крашевський в своїй книзі «Спогади з Полісся, Волині і Литви» (с. 128), яка була перекладена на українську і видана в Луцьку:
«Обивателі колись наймали ще своїх парубків на фрахт, тобто для транспортування деревини, часом на півдороги або аж до портів. Цей найм… є все таки шкідливий, відриваючи руки від землі, людину від власного господарства, поволі деморалізуючи її та послабляючи святі родинні узи.
Хоч і повертаються добре утримувані бурлаки додому рум’яні та здорові, але ця подорож завжди їх псує, а вбогість після повернення додому, випадкова чи передбачувана, навчає проступку і не кращих від нього жебрацтва та бродяжництва. Рідко який плисак буде добрим господарем і засмакує потім в хаті. Звик до такого мандрівного життя, до щодня нових пригод, подій, до певної свободи; з труднощами повертається до своїх одноманітних занять, до тихого кутка, і якщо не піде, як у нас кажуть, на Поділля, тобто у світ, то напевне розіп’ється.
Плисакам не шкодують горілки, щоб додати їм сили, а напій, що штучно підбадьорює, потім стає потребою. Нехай би, коли це вже так доконче, хтось і присвячував себе єдино сплавові, але вибирати з черги найздоровіших, найсильніших і посилати отак в у світ — це, здається нам … як не глянь, шкідливо».
Ліс почали вивозити залізницею
Сплав деревини тривав до середини XX століття. Тоді меліорація дала наслідки: Горинь і Случ перестали розливатися так широко як колись, їхні русла були вирівняні. Ліс почали вивозити залізницею.
Зараз же в Польщі на згадку про славне ремесло предків щороку проводяться плисацькі фестивалі. Люди майструють плоти і на них сплавляються до Гданська в супроводі всіх доступних плавзасобів. Час від часу зупиняються з концертами та зустрічами на березі.
В Україні про плисаків і плисацтво ледве пам’ятають. Сподіваємось, ситуація виправиться на краще. Головне — поки не пізно, розпитати і задокументувати якнайбільше спогадів людей, які цим займалися.
Ярослав ЩЕВИЧ,
культурно-історичний портал «Спадщина Предків».
