Днями Рівненська обласна філармонія святкуватиме 70-річчя. Хоча формально ювілей мав відбутися ще торік — саме у 1939 році нова радянська влада створила в місті Ровно не лише філармонію, а й театр, Палац піонерів, обласну бібліотеку та інші заклади. На відміну від згаданих установ, філармонія на довгі роки стала закладом «безпритульним» — музиканти, співаки й танцюристи не мали ані постійного місця для репетицій, ані для концертів, ані для адміністративної роботи. Цікаво, що концертними майданчиками були як зали технікумів або заводські цехи, так і колгоспні поля.
Наказ про створення освітніх та мистецьких закладів Раднарком УРСР видав у грудні 1939 року, він стосувався не лише Ровенської, а й Львівської, Дрогобицької, Волинської, Станіславської й Тернопільської областей. Зрозуміло, що розгорнути активну діяльність артисти не встигли — під час війни цієї чи якоїсь подібної установи в місті не існувало. Але відродилась філармонія у 1944 році, майже одразу після звільнення міста 2 лютого. Таке швидке відновлення роботи артистичного закладу можна пояснити тим, що радянська влада велику увагу надавала пропагандистській діяльності — особливо це стосувалося західних областей, де до нового режиму населення ставилося якщо не вороже, то доволі прохолодно.
Начальство — на сцені, підлеглі — під сценою Перші десятиліття філармонія майже винятково виконувала роль пропагандиста — люди мистецтва мали доступ до віддалених сіл. Власне, саме сільські клуби, а також заводські цехи та шахти усієї країни були головними концертними майданчиками. З міста у будь-яке село приїжджала група артистів, ледь не головними серед яких були лектори — люди, які «проводили бесіди» з пролетаріатом на різні теми, переважно політичні. А музиканти розбавляли таку програму, роблячи її привабливою для людей. — У цій делегації обов’язково мав бути лектор, - згадує колишній соліст вокально-хореографічного ансамблю «Українське Полісся», а нині актор театру Іван Білоус. — Основною темою їхніх розмов була комуністична пропаганда. Разом з тим, особливих умов або якихось зручностей артисти не мали. У села добиралися у кузові вантажівки, сидячи на ящиках з костюмами поруч з бензиновими бочками. — Траплялося таке, що ЗІЛ загрузав у багнюці, тому всім артистам доводилося штовхати машину і приїжджати у село у відповідному вигляді, — розповідає п. Білоус. — Крім того, виступивши, ми залишалися ночувати. Кожен возив із собою постіль, особливо сімейні. Я був молодий, неодружений, тому нічого такого не брав. Начальство спало на сцені, солісти — біля сцени, а всі інші — де доведеться. Вранці прокинулися, купили в селі яйця й молоко, посмажили на вогнищі — і їдемо у наступне село. Люди сприймали нас дуже добре, адже музикантами й танцюристами ми були прекрасними. Освоювати нетрадиційні концертні майданчики артистам філармонії доводилося і пізніше. — Було таке, що наш оркестр грав, наприклад, у полі. Падав дощ, під навісом сиділи люди, а Ярослав Кульчинський співав у дверях автобуса, — згадує скрипаль камерного оркестру з 1976 року Михайло Іванів. - А у цей час віолончелістка була змушена сидіти на колесі від трактора, бо стільців не було. І ось так ми змагалися з пташками. У 50-х роках, очевидно, більш зручним, але нині незвичним майданчиком, де демонструвати свої творчі здібності могли рівненські музиканти, були… кінотеатри. Коли розформували відомий тоді й дуже активний ансамбль «Українське Полісся», частину його виконавців «перекинули» у кінотеатр «Партизан». — Наприкінці 1951 року ми почали працювати у кінотеатрі «Партизан» від обласної філармонії, - згадує у книзі «Ритми рівненського джазу» музикант Юхим Барбаумов. - У нашому оркестрі було шість музикантів і співачка. Щовечора за 40 хвилин до початку сеансу оркестр починав грати. У репертуарі були різноманітні попурі, арії, вальси, увертюри та різножанрова музика. Вести пропагандистсько-музичну роботу в різні часи артистам доводилося чимало — наприклад, лише за перші чотири місяці 1970 року було організовано 354 концерти, з яких 256 — для мешканців сіл.
Оркестр для «катеринівської камери» У середині 70-х років у філармонії остаточно «визріла» ідея створення великого оркестрового колективу. Мова йшла насамперед про камерний оркестр. Багаторічний директор філармонії Святослав Мельничук згадує, що він переконував партійне керівництво у необхідності заснування оркестру, на що чиновники жартували, мовляв «є у нас в Катеринівці камери, ось туди можемо вас всіх завезти». Але колектив таки створили — «для пропаганди класичної світової та вітчизняної музики». Перший концерт камерний оркестр під керівництвом Богдана Депо відіграв у актовій залі кооперативного технікуму 20 жовтня 1975 року. Богдан Депо, як згадують його друзі та колеги, зміг створити такий колектив завдяки своєму бажанню та певному фанатизму. У різні часи у складі колективу своє місце знаходили випускники Київської, Львівської, Новосибірської, Мінської консерваторій. Але до всіх музикантів диригент висував жорсткі вимоги щодо якості виконання. — З Богданом Володимировичем мені особисто працювати було легко, — згадує Михайло Іванів. — Це була людина, як кажуть нині, дуже рухлива — він завжди щось шукав, якісь нові можливості, зв’язки з хорошими виконавцями. Зокрема, у Чернівецькому музеї Володимира Івасюка зберігається листівка, в якій Депо висловлює підтримку композитору в ідеї організації фестивалю «Червона рута» та обіцяє зіграти з оркестром його «Сюїту-варіації для камерного оркестру». Згадка про Івасюка не випадкова, оскільки Депо закінчив свій життєвий шлях так само, як і відомий композитор — покінчив із собою. Проте набагато раніше надзвичайна, як запевняють музиканти, вимогливість керівника оркестру допомогла йому перемогти у Першому національному конкурсі камерних оркестрів у 1978 році, а два роки потому стати лауреатом Всесоюзного огляду оркестрів. Камерний оркестр демонстрував дива працездатності — за рік цей колектив міг дати 130 концертів, виступаючи як у рідному місті й районах, так і в майже всіх регіонах України. Після Депо колективом керували Юрій Скрипник, Петро Товстуха, Ілля Куций і Павло Багінський, котрі продовжують співпрацю з оркестром і сьогодні.
Як Доліна «рятувала» концерти Понаровської За сімдесят років існування філармонії у ній встигли попрацювати не лише люди, відомі у Рівному, а й «зірки» всесоюзного масштабу. Справа в тому, що у СРСР кожен артист не міг бути «сам по собі», а повинен був належати до якоїсь державної структури — філармонії, «Укрконцерту» тощо. Тому співаки та інструменталісти шукали «притулку» в різних і досить несподіваних для себе містах. У Ровенській філармонії деякий час працювали Антоніна та Валерій Мареничі, тоді ще це був дует. Але найвідомішими працівниками цієї структури були співачки, імена яких у середині та наприкінці 80-х збирали повні зали. Лариса Доліна-Міончинська до 1987 року встигла попрацювати в Одеській, Миколаївській, Ульяновській філармоніях, «Ленконцерті», естрадному ансамблі Азербайджану (саме у Баку вона і народилася). Контакти із столичними діячами, які на той час уже мав Святослав Мельничук, дозволили йому запросити Доліну в Рівне. І вона погодилась — всі виступи у міському Будинку культури були аншлаговими. Мельничук згадує, що Доліна, відома і популярна на той час співачка, показала себе з кращого боку: — Був випадок, коли солістка нашої філармонії Ірина Понаровська повинна була давати декілька концертів у Палаці «Україна» в Києві. І раптом «зірка» відмовляється, мотивуючи це хворим горлом… Квитки продано наперед, тому керівник філармонії знаходить вихід — телефонує Доліній, прохаючи врятувати ситуацію. І Лариса Олександрівна погоджується — зданих у касу квитків виявилось дуже мало. Власне, іншій відомій радянській співачці, котра мала ровенську «прописку», Ірині Понаровській (у Ровно в неї жила бабуся), філармонія, а скоріше місцеві шанувальники класичної музики, мають бути вдячними. Вона відіграла значну роль у тому, що у 1989 році в нашому місті встановили орган. На той момент купувати цей дорогий інструмент Міністерство культури СРСР планувало для Красноярська. Проте там ще не було готове приміщення. А в Ровно вже рік діяв зал камерної музики, перетворений з колишнього костьолу (в якому раніше був орган). Мельничук попросив Понаровську поговорити з міністром культури, якого співачка знала особисто. У розмові «на трьох» столичний чиновник спочатку дивувався, чому наш директор його ні про що не просить, але потім, почувши головну ідею, пообіцяв над цим подумати. Завдяки цьому трохи пізніше у Чехії замовили орган «Рігер клосс» вартістю майже півтора мільйона доларів саме для нашого міста.
Золото костьолу Зал камерної музики, який у 1987 році створили у приміщенні колишнього костьолу, з одного боку, вже був готовим, а тому фахівці могли заміряти параметри акустики. З іншого — чеським майстрам довелося довго думати, як змонтувати кількаметровий інструмент у вже побудований зал. Після війни колишній костел св. Антонія виконував кілька різних функцій, одна з яких — кінотеатр «Глобус», що демонстрував переважно хронікальні стрічки, а тому публіку сюди ходити просто змушували. Рішення влади про перетворення кінотеатру на концертний зал усі музиканти сприйняли з великим ентузіазмом. Настільки великим, що погодилися своїми руками його ремонтувати. Співаки та скрипалі фарбували стіни, прибирали сміття — тобто як тільки могли намагалися допомогти робітникам. Керував реконструкцією особисто голова виконкому Віктор Чайка. — Все у цьому залі створено руками рівнян, чим я дуже пишаюся, — говорить Михайло Іванів. — Окрім двох гобеленів Чайковського і Баха авторства полтавських майстрів. Я пригадую, як тут якісь хлопці з ПТУ знайшли банку із золотом. Начебто вони її здали владі. Перший концерт у залі камерної музики ми дали для робітників.
