Цього року скорботна дата випала на суботу перед Святим Воскресінням. Суботу, коли християнський люд сумуватиме за померлим у муках Сином Божим, а у неділю радісно вітатиме «Христос восрес!». Тільки ніколи не зможемо так радісно вітати повернення тих, кого навіки забрала з життя катастрофа 1986 року і кого забирає й досі.
Цього року скорботна дата випала на суботу перед Святим Воскресінням. Суботу, коли християнський люд сумуватиме за померлим у муках Сином Божим, а у неділю радісно вітатиме «Христос восрес!». Тільки ніколи не зможемо так радісно вітати повернення тих, кого навіки забрала з життя катастрофа 1986 року і кого забирає й досі. Я ненавиджу щорічні офіційні співчуття й заходи «задля галочки», покликані показати, як переймаються наші можновладці чонобильським болем, тому що за цими театральними дійствами на публіці ховається глибока байдужість до проблем і бід тисяч ліквідаторів і людей, змушених жити на забруднених територіях. Знаю багатьох, чиї життя спалив Чорнобиль, чиї долі скалічив, моїх колег і друзів, яких з перших днів досі не знаного людством лиха стали називати досі маловживаним словом «ліквідатор». І ніколи не прощу тій державі, яка брехала всім своїм (і не своїм) народам про наслідки аварії, і нинішній, яка не допомагає своєму народу боротися з цими наслідками. Мені невщухаючим болем крає серце втрата двох дітей, яких я люблю й донині, хоч їх і немає з нами давно. Едуард — ясноокий, золотоволосий розумник. Талановитий, як і його тато, привітний і добрий, як його мама. Мріяв стати священиком, щоб зціляти вірою хворі душі . У день аварії на Чорнобильській АЕС допомагав дідусеві садити картоплю. День тодів був сонячний і теплий… Скільки поліщуків у ті дні вхопили смертельну дозу опромінення на городах, навіть не підозрюючи. Едик після того прожив недовго, і помер також навесні, коли його однокласники складали перевідні іспити. …Весела невгамовна стрибунка Юлька померла через кілька років, але в таку ж весняну пору, й у такому ж віці, як Едик. Щороку в чергову чорнобильську дату по всіх телеканалах повторюють заставку з найпершого телемарафону і серед облич постраждалих пропливає і Юльчине фото — усміхнене дівчатко з білим бантом. А її вже давно немає серед живих. Ні після того марафону, ні пізніше ніхто не допоміг батькам грішми на лікування дитини. Вона вже не вставала, схудла, прозора, дуже хотіла на свій день народження мати білі лаковані туфельки: «Мамо, навесні я одужаю і танцюватиму в білих туфельках на зеленій травичці». «Так, доню», — мати цілувала її й відверталась, ковтаючи сльози. Трагедія не минула, ще молоді люди йдуть з життя через тяжкі хвороби, діти вже народжуються хворими. І тим огидніша брехня. Лікарям заборонено пов’язувати хвороби з Чорнобилем, постраждалим все урізають пільги. Населення на забруднених територіях (а це майже вся Україна) сам на сам з бідою — ні належного харчування, ні чистої води, ні відповідного лікування. Все вирішує «природний відбір». Брехня в офіційних паперах, статистиці, медичних висновках. …Я лежала у післяопераційній палаті, відходячи від наркозу, раптом медперсонал заметушився — делегація з діаспори прибула дізнатись, чим допомогти лікарні. Медсестра, показуючи нас, розповідала гостеві, з якого приводу ми прооперовані, перекладачка швидко лопотіла англійською, гість розуміюче кивав, мовивши в кінці лише одне слово «Чорнобиль», відоме тепер всім мовам і народам. В усьому світі розуміють наслідки цієї аварії, тільки не ми, які її й породили, нажахавши увесь світ. …Днями, зустрівши одного зі своїх колег, довідалась про смерть ще одного з наших товаришів — у тому 1986-му він виконував свій громадянський обов’язок у чорнобильській зоні. Не знаю, чи вже виповнилось йому п’ятдесят. Він був міцної статури, життєрадісний. Був. Помер від раку. Просто середньостатистичний випадок. Як і з моєю мамою. І зі мною. Чого це я? Витираю сльози. Субота ж скінчилася. Христос воскрес!
