Якось проходила повз ветклініку у Ретфорді й стала свідком такої картини. Молода пара вийшла звідти з переляканим песиком, який тут же, на тротуарі, зробив купку. В очах власників — відчай і паніка, вони перед тим використали останній dog bag – мішечок для собачих відходів.
Одразу кілька людей, зокрема і я, простягнули їм свої “собачі” пакети, бо ледь не в кожного британця по кишенях розіпхнутий цей засіб підтримання чистоти.
Що б сталося, якби власники проігнорували випорожнення свого собаки і пішли собі далі? Спочатку їх би зупинили перехожі й запропонували допомогу у вигляді тари для лайна.
Якщо б і це було зігнороване, містяни викликали б поліцію, зробили б фото порушників, відправили б його в мерію – і рано чи пізно “нагорода” у вигляді штрафу знайшла б “героїв”.
Покарання за таке свинство у нас, в Ноттінгемширі, складає 100 фунтів, а в межах усієї Великобританії — до 1000. Кожна місцева муніципальна влада встановлює свої тарифи.
За службовими собаками людей з певною інвалідністю (зокрема, що дивно, з “групою” через глухонімоту) прибирають комунслужби. Щоправда, їхні тварини настільки виховані, що зроду не сядуть посеред тротуару або клумби, та й власники відповідальні — намагаються забезпечити їм туалет в певних місцях ще до виходу в люди.
Всім іншим не прибрати за своїм улюбленцем — все одно, що самому навалити купу посеред вулиці. І соромно, і дорого.
У лісах, полях, вздовж річок і каналів часом просто достатньо відкинути собачі фекалії зі стежки, бо пластикові пакети із цим добром просто нема куди подіти, а залишати їх, аби отруювати грунт, теж не годиться.
У цьому випадку з двох зол обирають менше. Але тільки за умови, що лендлорд, через землю якого пролягає публічна пішохідна доріжка, не проти. Якщо проти, то він же й повісить відповідну табличку, й забезпечить собачими урнами.
Ці урни є далеко не всюди, в основному в парках, громадських садах, у туристичних зонах. У решті місць достатньо дійти до найближчого звичайного смітника.
Та нема правил без порушень, часом непокараних. Ми живемо на березі мальовничого Честерфілдського каналу, куди з'їжджається півграфства на прогулянку із хвостатими. Зазвичай після них чисто, але трапляються й “міни”.
Волонтери Товариства каналу регулярно обприскують їх спреєм-фарбою, аби присоромити одних власників собак і застерегти інших від “підриву”.
Я часто приїжджаю в Україну разом зі своєю собакою. З того, що у зоомагазинах не продають собачі пакети, бо нема попиту, давно вже не дивуюся. Достатньо вийти з дому і подивитися на наслідки такого ганебного ігнорування. На мене ж і кількох моїх друзів, які прибирають за своїми улюбленцями, дивляться як на інопланетян.
Кілька років тому повісила на дереві біля свого київського будинку-висотки сто англійських пакетиків із проханням користуватись ними, аби можна було бодай ходити маленьким газоном й щоб не запаскудити його остаточно. Пакети “оптом” зникли у той же день.
У рівненському парку ім. Шевченка встановили арт-урни для собачих відходів, теж повісили мішечки, які теж зникли.
Коли заводиш розмову із українськими собаковласниками про те, що непогано було б прибрати за собачкою, у відповідь чуєш таке:
1. Це не ваше діло (думаю, якраз наше. Наше собаче діло).
2. Собачі какашки — добриво (хоча це зовсім не так, і про це вже писано-переписано тисячі разів).
3. Навчіть спочатку людей прибирати за собою (британські вчені давно довели, що ті, хто не прибирає за собаками, й самі безкарно свинячать).
А найтиповішою відповіддю на зауваження є... зверхнє мовчання. Невже більшість наших собачників глухонімі?
