«...Моя сестра плаче та боїться навіть їсти... Дід і баба постійно погрожують вбити нашу маму. Кожного ранку вони проклинають нас, посилають вішатися разом з мамою. Дід каже, що інакше її однаково хтось повісить. Тому ми кожного ранку встаємо разом з мамою — боїмося залишитися сиротами... Дід і баба, як ті звірі, завжди кричать на нас, через них ми часто змушені йти до школи голодними. Ми не хочемо називати їх дідом і бабою, а також відмовляємося від тата, який нас від них не захищає, не дозволяє навіть зайти в кімнату, щоб взяти необхідні підручники чи одяг... Просимо із сестрою вас дуже приїхати до нас, подивитися, як ми живемо, зробити так, щоб нас із мамою не ображали, не лякали і не чіплялися до нас.
«...Моя сестра плаче та боїться навіть їсти... Дід і баба постійно погрожують вбити нашу маму. Кожного ранку вони проклинають нас, посилають вішатися разом з мамою. Дід каже, що інакше її однаково хтось повісить. Тому ми кожного ранку встаємо разом з мамою — боїмося залишитися сиротами... Дід і баба, як ті звірі, завжди кричать на нас, через них ми часто змушені йти до школи голодними. Ми не хочемо називати їх дідом і бабою, а також відмовляємося від тата, який нас від них не захищає, не дозволяє навіть зайти в кімнату, щоб взяти необхідні підручники чи одяг... Просимо із сестрою вас дуже приїхати до нас, подивитися, як ми живемо, зробити так, щоб нас із мамою не ображали, не лякали і не чіплялися до нас. А ще вони хочуть нас вигнати з хати, ми ж маємо право жити в ній і довідку про це додаємо. Зверталися в районну міліцію, але нам не допомогли...» Таку заяву зі своїми підписами двоє сестер-підлітків з вулиці Гарної у Колоденці направили в опікунську раду при Рівенській райдержадміністрації. А в своїй записці Ользі Романишиній, голові Корнинської сільської ради, вони заявляють, що відмовляються жити з татом і хочуть жити лише з мамою. — Я туди виїжджала кілька разів, але чужа сім’я — темний ліс, — повідомила Ольга Романишина. — Послухаєш дітей і їхню маму Віру — їх шкода. Послухаєш свекра зі свекрухою тієї жінки — вони праві. А загалом, там така ситуація, що хіба через суд все вирішиться. Тобто відсудить собі Віра частину будинку, то зможе якось далі жити... Звісно, хотілося б дітям допомогти, але як? Я ж із дільничним не піду туди битися, чогось силоміць домагатися. Як з’ясувалося, конфліктна ситуація в сімействі, про яке мова, виникла ще в 2000 році. Через кілька років по тому, як шестеро її членів — двоє дітей, жінка, її чоловік і його батьки, як потерпілі внаслідок аварії на ЧАЕС, переселилися у Колоденку з Рокитнівського району. Конфлікт супроводжувався постійними сварками і погрозами, побоями (кілька разів Вірі добряче дісталося від свекра), а також судовими тяжбами. Зокрема, спершу жінка через суд домагалася відшкодування матеріальної та моральної шкоди, начебто заподіяних їй свекром і свекрухою, згодом — розлучення з чоловіком і аліментів на дітей, а нині просить визнати за нею належну їй з дітьми частку будинку. Останнє питання Рівенський районний суд має розглянути 25 січня. Тим часом, жінка сама перебивається у знайомих, а своїх доньок відправила до матері в Рокитнівський район. — Зверталася в опікунську раду, щоб якось допомогли, зарадили ситуації, але мені сказали, що потрібно дочекатися рішення про розподіл будинку, — бідкається Віра. — Також сказали, якщо мені немає до рішення суду куди дітей подіти, то повинна написати заяву і їх оформлять у сиротинець. Від такого ставлення я просто у відчаї.
