Не секрет, що Україна часто списує в Росії шаблони політичного та державного устрою. Одним із таких шаблонів є зміцнення економічного та культурного розвитку столиці за рахунок послаблення регіональних центрів. У результаті такої політики Київ почав нагадувати Москву: сюди перетікає капітал з усієї України, кращі людські ресурси, тут інтенсивно будуються дороги, будинки, торгові центри, рекреаційні зони, тут вищий рівень сервісу. А рівень життя в Києві вищий, ніж у регіонах.
Що ж, динаміка розвитку столиці пов’язана із зростанням політичної ваги Києва. І якщо це явище закономірне та характерне для всіх столиць світу, то розвиток регіонів — це проблема, яка потребує свого специфічного розв’язання. Адже в цілому в Україні 13 мільйонів осіб входять до категорії бідних. Особливо багато їх на селі. Гірка й сумна статистика: з тисячі селян лише... 50 працездатних. Причому з 8 мільйонів, котрі при силі й здоров’ї, майже 3 мільйони не мають постійної роботи, а половину сукупного доходу селян України дають їм підсобні господарства. Ось чому в глибинці замулилася духовність, кожен визирає з-за власного інтелектуального і морального паркану... П’яні села! А відвідайте сільські кладовища — скільки там поховано молодих людей. І щоразу таких горбків більшає. Цвинтар відвідують самі вдови. У мирний час — як після війни... Страшно! Чи ж проглядається світло в кінці цього тунелю? Так. Бо вперше за останні роки 30 відсотків загального обсягу державних централізованих капітальних вкладень у нинішньому бюджеті уряд планує спрямувати на спорудження у сільській місцевості об’єктів соціальної інфраструктури. Зокрема, програма розвитку села передбачає відновлення і будівництво шкіл у населених пунктах, де є понад 50 дітей, відкриття фельдшерсько-акушерських пунктів там, де мешкають понад 500 чоловік, стимулювання газифікації сіл, розвиток транспортної мережі. Здається, держава почала спокутувати вину перед сільськими мешканцями — забутими, покинутими наодинці зі своїми проблемами. У комплексі питань, передбачених програмою соціального розвитку, газифікація — одне з пріоритетних завдань, якому Уряд Віктора Януковича приділяє чимало уваги. Та це й зрозуміло, адже газифікація — необхідна умова існування. Як кажуть у нас на Поліссі: «Холод — це другий голод, це смерть. Картопля вродила, сало є, а от тепла немає — біда». Тому-то багатьох наших земляків порадує рішення правління НАК «Нафтогаз України» від 15 січня цього року про будівництво газопроводів у Рівенській та Дніпропетровській областях. Отож вартість будівництва газопровода в Дніпропетровській області оцінюється в 1,5 мільйона гривень, у Рівенській — 800 тисяч гривень. У Рівенській області будівництво здійснюватиме відкрите акціонерне товариство «Рівнегаз». Газопровід має пролягти до сіл Бобрин, Городище, Білашівка, Бугрин та міста Корець. Це дасть можливість розв’язати проблему з газопостачанням чотирнадцяти населених пунктів Рівенщини, де мешкає 11 відсотків від усього населення краю. Рішення про нове будівництво газопроводів пов’язане з введенням в експлуатацію магістрального газопроводу «Ковель — Рівенський промвузол». Будівництво об’єкта почалося в 1995 році, але через недофінансування роботи були заморожені. «Нафтогаз України» відновив будівництво в 2002 році. Фінансування проекта здійснювалося винятково за гроші НАК. Для закінчення робіт над газопроводом були залучені найкращі спеціалісти з Волинської, Рівенської й Тернопільської областей. Об’єкт, довжина якого становить 149 кілометрів, було здано в експлуатацію 15 січня. До цього Рівенщина отримувала газ тільки із одного газопровода від міста Кам’янка-Бузька Львівської області. Введення в експлуатацію нової магістралі дозволить підвищити надійність газопостачання підприємств промисловості й житлово-комунальної сфери Рівенської області в періоди «пікового» споживання палива. Що ж, воістину мають рацію науковці, що виробнича сфера тільки тоді розвиватиметься, стане конкурентноспроможною, коли не лише виробничі відносини, з погляду політекономії, а й продуктивні сили, насамперед селянство, набудуть рис цивілізованості, стануть свідомими того, що праця — не самоціль, не заради виробництва, а заради життя людського.
