Цього літа виїхати на заробітки вже не можна, а повертатися не хочеться — в Україні роботи немає. Сьогодні європейські країни закрили свої кордони для трудових мігрантів — виїхати на заробітки вже не можна. Чи змусить криза повернутися додому співвітчизників — няньок з вищою освітою з Італії, висококваліфікованих посудомийниць з Іспанії й дорожніх працівників з інженерною освітою з Португалії? І головне, чи варто їм повертатися?
Історія з життя
Нянька зі стоматолога В Ізяславі, що на Хмельниччині, 41-річна Світлана Міщук працювала зубним лікарем. Коли подруги, як журавлиний клин, потягнулися в Італію на заробітки, задумалася про подальше життя-буття і Світлана. А що було робити в Ізяславі? Зарплатня копійчана, на руках, окрім дочки-школярки, ще дві пенсіонерки — мати і бабуся. І Світлана виїхала працювати нянькою в італійське місто Трентон. — Головне після приїзду — відразу ж влаштуватися на роботу, — згадує Світлана. — Якщо пощастить і потрапиш у хорошу родину, майбутнє в чужій країні забезпечене. Спочатку Світлана жила і працювала в родині зубних лікарів. Хазяїн-італієць навіть запропонував їй працювати за спеціальністю — у себе в клініці, але Світлана побоялася. А раптом її кваліфікація зубного техніка не влаштує клієнтів клініки? Найменша скарга на іноземку — і вона вилітає з роботи. А доглядальниці в Італії потрібні. Через півроку в Італію до Світлани приїхав чоловік. Колишній офіцер Сергій влаштувався дорожнім працівником. Кладе різнокольорову дорожню плитку. Робота важка, але оплачується навіть за італійськими мірками непогано. От тільки — сезонна. А взимку, як правило, роботи немає. Родина Міщуків в Італії винаймає квартиру за 500 євро. Квартира двокімнатна, у центрі міста, щоправда, на першому поверсі. Втім, у Трентоні будинків вище п’ятиповерхівок не будують. За комунальні послуги Світлана платить небагато. Живуть вдвох, цілими днями на роботі, електроенергії нагоряє небагато. Взимку за опалення доводиться платити більше. У неділю Міщуки ходять у місцеву греко-католицьку церкву. Світлана розповідає, що церква допомагає приїжджим заробітчанам. Сніданком і вечерею ченці годують безкоштовно, а обід можна одержати за талончиком. — В Італії ніхто від голоду не вмре, — сміється Світлана. — Але працювати доводиться дуже важко. Жінка, яку доглядала Світлана після приїзду, через три роки померла. Сьогодні Світлана працює в родині італійських інженерів нянькою. Доглядає за двома дітьми. Одержує за роботу погодинно. На місяць виходить трохи більше тисячі євро. Субота і неділя вихідні дні. За вісім років роботи в Італії з’їздили з чоловіком у Верону, Венецію. Півроку тому Міщуки легалізувалися в Італії. Світлана і Сергій працюють в Італії, щоб заробити на навчання в престижному київському вузі дочці Оксані. Міщуки мріють про ті часи, коли вивчать дочку і зможуть повернутися додому, в Україну.
Дочки-матері Одні вдома... Діти трудових мігрантів звикають жити без батьків. У кращому разі, ростуть з бабусями-дідусями. Іноді — зі старшими сестрами і братами. Але завжди нудьгують і плачуть за мамою, яка виїхала далеко і повернеться нескоро. Про те, що мама виїхала на заробітки, Оксанці не сказали. Дівчинка в школу йшла, у п’ятий клас, попереду було нелегке навчання. — Тільки через три тижні мені бабуся Марія сказала, що мама виїхала далеко і не повернеться, — розповіла Оксана Міщук. — Я плакала щоночі. Дуже образилася: як так — мама мене покинула? Поїхала до батька, він не живе з нами. У нього інша родина, двоє дітей. Батько від мене відмовився. У нас вдома не було телефону і навіть зателефонувати мамі я не могла. Ходила телефонувати від сусідів. Кричала мамі в слухавку, що мені не потрібні мільйони, що я хочу до неї. Мама там теж плакала. Оксана розповідає, що після від’їзду мами їй у гімназії довелося нелегко. За спиною шепотілися, мовляв, батьки за кордоном, а вона зайвий раз і квіточки в школу не принесе. — У нас вдома було те ж, що й в інших, — згадує Оксана. — І після від’їзду мами в Італію я з дітьми-мажорами в класі не дружила. Діти заробітчан все-таки не рівня сину начальника міліції або редактора районної газети. З Оксаною кореспондент зустрівся в холі Інституту міжнародних відносин у Києві. Оксана вже студентка. Закінчила перший курс Міжнародного європейського університету на відмінно і перевелася в КІМО. Заочно дівчина навчається на факультеті журналістики Київського держуніверситету. Пише вірші. — Мене бабуся втішала, коли я плакала за мамою, — продовжує Оксана. — Говорила, що мама тяжко працює заради мене і я теж повинна працювати багато. В Італії Оксана не була. Каже, що не хоче вчитися і працювати за кордоном. Чекає, коли мама повернеться додому.
Зароблю дітям на квартиру — Так матері влаштовані, у першу чергу про дітей думають, потім — про себе, — розповідає Валентина Москаленко, жителька села Малий Маяк, що під Алуштою в Криму. Понад десять років Валентина Федорівна їздила в Італію підробляти доглядальницею. — На себе я витрачала мало, — продовжує жінка похилого віку. — Жила в будинку хазяїна, який наймав доглядальницю для хворої мами. Платили 700 євро, годували. Хотіла зібрати грошей на квартиру синові. Але не встигла. Їду в Італію — малосімейка в Алушті коштує 10 тисяч доларів. Через рік повертаюся, та ж малосімейка — вже 40 тисяч. Додому Валентина Федорівна повернулася на початку 2009 року. Її італійський хазяїн залишився без роботи. Влаштуватися в нову родину було вже неможливо. А вдома чекала трагедія. Помер від інфаркту чоловік Петро. — Чоловіку було всього 64 роки, — плаче Валентина Федорівна. — Його «Крименерго» замучило. 14 разів світло відключали! У нас все було сплачено, а чоловік, сам електрик, не дочекався підключення і сам під’єднався. От і почали приїжджати — відключати. З нуля накрутили штрафів на вісім тисяч гривень. І хоч би попередили, я б в Італії не їла і не пила, — знову плаче пенсіонерка. — І диван би продавлений не поміняла, і новий телевізор би не купила. З чого мені тепер борги платити?
Мовою цифр Торік за кордоном працювало півтора мільйона українців. Наприклад, в Італії трудові мігранти з України становили четверту за чисельністю групу після марокканців, албанців і румунів. Кожен український заробітчанин на євро, що відсилаються додому, утримував чотирьох. Щорічно тільки з Італії в Україну пересилалося понад 300 мільйонів євро.
