Мало хто, поїхавши за кордон на заробітки, повертається додому. Навпаки, намагається перевезти туди ж і рідних. Історії того, як українці стають громадянами Іспанії, Португалії, Німеччини, непоодинокі. Тому коли чуєш, що українська сім’я, проживши в Іспанії понад 10 років і маючи там де жити, працювати і вчитися, вирішила повернутися на Батьківщину, дивуєшся і запитуєш: навіщо? Заробітчани пояснюють: не тільки з любові до України, адже не все там так добре, як здається.
Повернувся, бо в Іспанії не такий, як усі 38-річний рівнянин Микола Волошин поїхав до Іспанії 11 років тому за бізнес-візою без права на офіційне працевлаштування. Вже під час дороги до країни, де п.Микола прагнув заробити достатньо грошей, щоб утримувати свою сім’ю, не обійшлося без пригод. — Мене мали довезти до Барселони, проте плани у водія змінилися і мене висадили за 500 км — в Сан-Себастьяні, — розказує заробітчанин. — Довелося добиратися до Барселони самому. Добре, що мав словник. Там у мене легально проживав двоюрідний брат, в якого я й мешкав спочатку. Відразу роботи знайти не міг, тож брався за просту — працював на полі, виготовляв оливкову олію, збирав виноград. Працювали по 8-12 годин — як хто міг. Спершу нам платили 4,50 євро за годину. За місяць виходило понад 1000 доларів, якщо працювати більше 8 годин. На той час це були великі гроші, адже й ціни були нижчі. Проте це була важка, а головне — нелегальна робота. Але в Іспанії закон дозволяє навіть нелегалу виробити офіційні документи, якщо хазяїн хоче взяти його на роботу офіційно і заробітчанину є де жити. Якось, коли ми працювали на оливковій фабриці, до нашого хазяїна завітав власник фабрики з виготовлення електрообмотки для двигунів. Йому сподобалось, як я працюю. Він запропонував мені контракт, тобто взяти на роботу офіційно. Звісно, я погодився. Через рік ми уклали попередній контракт, який дозволяє працювати офіційно і отримати тархету — своєрідну посвідку на постійне місце проживання. Тархету треба було продовжувати, поки тобі врешті не давали перманентну тархету — її можна отримати, якщо там жити і працювати не менше 5 років. Щоправда, на тій фабриці я так і не почав працювати, тому що поки я наводив лад з документами, той хазяїн збанкрутував. Довелося шукати нову роботу. І знайшов — в аграрному господарстві. Там я став відповідальним за усе — техніку, збір урожаю, оренду, найм людей на сезонну роботу. Словом, став правою рукою хазяїна, якому 83 роки. Десять років я працював у нього. Оскільки справи йшли добре, я забрав до себе дружину з п’ятирічним сином. Разом прожили там 8 років, народилася друга дитина. Спершу дружина теж працювала на найпростішій роботі, а потім пішла на курси і стала соціальним працівником, за якою закріпляли людей похилого віку. Жили ми в будинку, який нам надавав роботодавець відповідно до контракту. Старший син вчився у школі. Справи у Миколи Волошина й справді йшли добре, проте думки про повернення в Україну, стверджує чоловік, не покидали його ні на хвилину: — На мою думку, не варто втікати з рідної країни тільки тому, що тобі нема де переночувати. Заробити в Рівному на житло просто нереально. Тож коли їхав до Іспанії, хотів заробити достатньо грошей на квартиру і повернутися. Просто ці заробітки затягнулися аж на 10 років. Адже купівлею житла все не закінчується. Треба робити ремонт. Далі — повернувся додому, а за що жити перший час? Треба мати свій початковий капітал. Потрібне авто. Так, у мене було в Іспанії і житло, і робота, але це все тимчасове. У Рівному ж я придбав і землю, і квартиру. Щоб досягнути цього в Іспанії, потрібно взяти такий кредит, що не тільки я, а й мої діти будуть за нього розплачуватися. Квартира середнього розміру там коштує в межах 200 тис. євро. Незважаючи на те, що відсоток малий — 2%, якщо взяти іпотеку на сорок років, то в результаті вийде, що ця квартира коштує 750 тис. євро. У Миколи Волошина була ще одна причина повернутись — в Іспанії його сім’я не почувалася як удома.
| |
 | Анатолій Кирильчук (справа) з колегою по роботі — іспанцем |
На старість сім’ю забезпечив Мешканець Березнівського району, колишній учитель Анатолій Кирильчук, якому 57 років, теж поїхав до Іспанії 11 років тому. — Я їхав з уже укладеним предконтрактом, тобто офіційно, — розповідає п.Анатолій. - Поїхав, бо підростають діти і їх треба ставити на ноги. В Іспанії ми разом з іншими хлопцями працювали на будівництві по 10 годин, і нам платили всього 800 доларів у місяць. На той час ми ще не розуміли, що це надто мало за таку роботу. Жити на ці гроші, звісно, можна було, але ж я приїхав, щоб заробити грошей. Робота, яку запропонував знайомий, була на підприємстві, яке переробляє курей та індиків. Спершу тягав відходи від переробки птиці. Робота була дуже тяжкою, після зміни боліли руки й ноги так, що думав, що не витримаю. Рятувала думка, що вічно так не буде. І дійсно мене згодом перевели на легшу роботу — важити м’ясо. Побачивши, що справи йдуть добре, березнівець забрав в Іспанію і дружину, з якою стали винаймати житло. Вона працювала на тій же фабриці, складаючи птичі крила. А ось дочок, які вже були старшими, чоловік пошкодував для такої важкої роботи, і вирішив залишити в Україні. — В Іспанії умови проживання набагато кращі, відчуваєш себе упевнено, — каже п.Анатолій. — У мене був період, коли дружина потрапила до лікарні, то назустріч пішли і шеф, і друзі в Іспанії. Ця країна багато чого мене навчила. Умови праці там теж непогані. Ми зарекомендували там себе як працьовиті люди. От я, наприклад, отримував вищу зарплату, ніж іспанці, бо працював понад норму, коли всі йшли додому. Виходили й у суботу з дружиною на роботу, а там зазвичай за годину в робочий день платили 6 євро, а у вихідний — 11. Ми входили у профспілку, яка надавала нам юриста в разі конфліктів із роботодавцями. Наприклад, одного нашого механіка звільнили, звинувативши у крадіжці деталі до автомобіля. Він з цим не погодився. Юрист, якого він найняв, з’ясував, що доказів його вини немає. Суд прийнв рішення на його користь і йому виплатили компенсацію. І все ж ми з дружиною повернулися в Україну. Не хочу бути пафосним, але дотримуюся думки, що Батьківщину не вибирають. В Іспанії завжди нам хотілося чорного хліба і сала, а коли ми поверталися в Україну, то в Польщі просили водія зупинитися поблизу лісу, щоб вирвати полину, розтерти його в долонях і понюхати — краще за Шанель №5. Була ще одна причина — там ми й справді жили для того, щоб працювати. Не те що ми не могли адаптуватися до важкої роботи. Людські можливості насправді безмежні. Ми зрозуміли це, коли на підприємтсво прийшов новий керівник. Його завданням було підвищити прибуток підприємства. І якщо до цього ми переробляли 28 тис. курей за зміну, то при ньому — понад 40 тис. при тій же кількості працівників. Але нічого не зробиш — довелося звикнути. Я дивився, як тяжко працює моя дружина, руки якої постійно мерзли — три пари рукавичок не захищали від морозу. Я зрозумів, що не можу допустити, щоб так тривало й далі. Ми виснажилися там не так фізично, як морально. Свій вік хочемо дожити в себе вдома, в Березному. Маю пенсію. І в Іспанії заробив достатньо, щоб мені було за що жити в Україні. А тим, хто хоче їхати на заробітки, не рекомендую робити цього зараз, бо роботи там немає. Зараз не той час, що раніше.
Повертаються багатодітні і старі Старший інспектор з особливих доручень ВГІРФО УМВС в Рівненській області майор міліції Тетяна Іващук розповіла: — В останній рік у нас спостерігається тенденція до збільшення кількості громадян, які повертаються з-за кордону, у свій час виїхавши з України. Якщо торік в Рівненській області налічувалося 118 таких, то тільки за 7 місяців цього — вже 85. Найбільше повертаються із Сполучених Штатів Америки. Це в основному багатодітні сім’ї протестантів. Повертаються з різних причин, які часто відмовляються пояснювати. Інші розповідають, що справа в політиці і ставленні у США до дітей. Там, якщо вони неповнолітні, то не можуть залишатись без нагляду. Якщо сусіди-американці бачать дитину, яка гуляє без тата чи мами, то відразу телефонують у соціальну службу і дитину забирають. Виходить, працювати може хтось один із сім’ї, а інший — сидіти з дітьми. Але його заробітку на всю сім’ю не вистачає. Тож єдиний вихід — повернутись на Батьківщину. Один рівнянин нещодавно повернувся із США і розповів, що багатодітні українці зараз там страйкують, щоб до них ставились лояльніше, і уряд з розумінням поставився до їхньої ситуації. Є люди, які повертаються, щоби померти вдома, в Україні. Принаймні так пояснила мені одна жінка 1931 року народження, яка прожила за кордоном майже 15 років і повернулася в Рівне. Бувають і зовсім безнадійні ситуації, як, наприклад, у сім’ї з Дубенського району. Чоловік з дружиною та двома дітьми продали все, що мали, і вісім місяців шукали за кордоном кращої долі. Не знайшли. Повернулися в Україну і жили в сусідів, бо не мали тут навіть де переночувати.
