Ніхто нині не може почуватися у повній безпеці — такий закон воєнного часу. Часу, коли головне — бути живим. Але цього замало — життя кожного з нас нерозривно пов’язано із життям людей, які нас оточують. Тож для того, щоб зберегти своє життя, ми маємо зберегти життя нашого суспільства.
Перший шок вже, здається, минув. Ми вже знаємо, що таке війна, і звикли жити в цій реальності. Навколо все змінилося — одні пішли на фронт, другі служать в тилу, треті поїхали від нас за кордон, четверті приїхали до нас, рятуючись від російських бомб… Але більшість поки що залишається там, де була. Люди запаслися усім необхідним і сподіваються дочекатися вдома нашої перемоги. Але ж ніхто не знає, скільки саме треба буде чекати. Цього просто не можна знати. Тому просто чекати — це мало.
Ми маємо зберегти і відновити, наскільки можна, те життя, яким жили до 24 лютого. У кого є робота — продовжувати працювати, у кого роботи немає — намагатися її знайти. Тому що життя не зупиняється. Людям щодня треба їсти і пити, має ходити транспорт і працювати комунальне господарство. Хворі мають лікуватися, діти навчатися, магазини та базари торгувати.
Ми вже потроху звикли до сирен повітряної тривоги. Вони кличуть нас до укриття, але не назавжди. Там, де можна, треба жити так, як і жили. Звісно, що людей стало менше, замість тих, хто поїхав, маємо тих, хто приїхав. Їм теж треба дати можливість жити нормальним життям, максимально швидко надавши змогу працювати і заробляти.
Важливо усвідомити, що рішення, що робити кожному із нас, тепер приймаємо ми самі. Держава, навіть якби і хотіла, не здатна все для нас організувати. Ми маємо самі знайти кожен своє місце у нинішньому житті. Щоб зранку йти до роботи, в обід нормально їсти, після роботи нормально відпочивати — пити каву, ходити у перукарні, читати газети і дивитись телевізор, очікуючи добрих новин. І ці новини точно будуть, якщо ми збережемо наше спільне життя!