Днями я бачив Леніна. Не мумію у московському мавзолеї — це нецікаво. Я бачив його гіпсовий бюст. Але де і який! Уявіть собі глухе поліське село, розташоване далеко від залізничних станцій та автомобільних шляхів. Село, до якого можна доїхати лише роздовбаною бруківкою, прокладеною серед болотної трясовини ще у середині минулого століття. Село, де народ споконвіку живе бідно, перебиваючись випадковими заробітками і сумлінно розмножуючись у вільний від цих заробітків час. Село, де немає або майже немає тих, хто молиться нетрадиційним способом у молитовних будинках і, як наслідок, не п’є спиртного і не курить цигарок.
Днями я бачив Леніна. Не мумію у московському мавзолеї — це нецікаво. Я бачив його гіпсовий бюст. Але де і який! Уявіть собі глухе поліське село, розташоване далеко від залізничних станцій та автомобільних шляхів. Село, до якого можна доїхати лише роздовбаною бруківкою, прокладеною серед болотної трясовини ще у середині минулого століття. Село, де народ споконвіку живе бідно, перебиваючись випадковими заробітками і сумлінно розмножуючись у вільний від цих заробітків час. Село, де немає або майже немає тих, хто молиться нетрадиційним способом у молитовних будинках і, як наслідок, не п’є спиртного і не курить цигарок. Де так, як і всюди, від колишнього господарства у вигляді чи то колгоспу, чи то радгоспу реально залишились лише порожні стіни. Де про комуністичні парткоми та їхніх секретарів забули одразу ж після серпня 1991 року. І саме у цьому селі я побачив Леніна. Це не була просто забута усіма скульптура, на яку не зважають і яку не розбили лише через відсутність у її складі кольорових чи будь-яких інших металів. Бюст вождя світового пролетаріату на півтораметровому постаменті спокійно стоїть там само, де і п’ятдесят років тому, поблискуючи свіжою зеленою фарбою, якою його хтось дбайливо пофарбував. Як це могло статися у нашій наскрізь національно свідомій області, де вже третій десяток років ведеться безстрашна боротьба із «пам’ятниками тоталітаризму», а також із «тоталітарними» назвами вулиць, майданів та населених пунктів? Невже у селі, віддаленому від райцентру, де скульптуру Леніна перед вокзалом знищили ще двадцять років тому, таємно чи не таємно діє комуністична організація? Оце уявляєте собі у глибині поліських лісів комуністичний осередок, який продовжує сповідувати вчення Маркса-Енгельса-Леніна? Я не уявляю. Тому що мав колись щастя попрацювати у тих краях вчителем і добре знаю рівень інтересів місцевого населення. Єдиний мій грамотний учень тих часів вже давно став районним начальником. Інші навряд чи здатні просто вимовити прізвище того Енгельса через особливості місцевого діалекту. Мені здається, що той пофарбований у зелене Ленін виконує у забутому усіма селі якусь іншу функцію. Можливо, за скульптурою доглядає старенька бабуся, яка колись призначила теплим травневим вечором побачення під цим пам’ятником і зрештою втратила цнотливість під суворим поглядом засновника ленінізму. А може, бюст із лисим мужчиною із куцою бородою фарбують місцеві підлітки, обравши це зображення символом чогось свого. Бо ж із супутниковим телебаченням, Інтернетом та мобільним зв’язком у селі проблем немає. Хіба що літаки-кукурузники, як сорок років тому, туди не літають. Ось і вигадали юнаки та дівчата новий культ. Може бути також, що місцева громада вважає цю скульптуру своїм оберегом, який врятував село колись чи то від повені, чи то від радіації. Та скоріше за все, причиною є традиційний консерватизм старенької прибиральниці чи сторожихи (стареньких сторожів-мужиків у селі немає через низьку якість місцевого житнього самогону). Звикла жінка справно прибирати доручену їй ділянку, ось вона це і робить. Що є, те й прибирає. А на свята ще й підфарбовує. Може, цю зелену фарбу на ленінську голову нанесли перед останнім Великоднем? Чому ні? Головне, щоб цього не побачили часом які-небудь місцеві політичні активісти. Не має значення, які саме. Одні побачать — розламають. Другі побачать — почнуть щось навколо вдосконалювати, привозити мітинги, влаштовувати конфронтацію і так далі. Не бачити нам після цього того унікального зеленого Леніна. Одна надія — село занадто глухе. Поки там не буде дороги, жоден депутат туди не поїде. Дороги там не буде років ще з двісті. Тож не виключено, що в якому-небудь двадцять третьому столітті знайдуть цю скульптуру наші далекі нащадки, які, я сподіваюся, не будуть знати, хто такий Ленін. І вигадають вони легенду про особливу релігію поліщуків двадцятого-двадцять першого століть, які поклонялися скульптурному зображенню лисого мужика, пофарбованому у зелений колір. Саме тому я не скажу, де саме бачив того зеленого Леніна. Нехай собі стоїть.
