Заслужений артист України Зиновій Крет — один з «тіньових» творчих керівників Рівненського музично-драматичного театру. Насамперед тому, що його роботу глядач майже не бачить. Він її чує — 15 років Крет керує оркестром театру, створюючи музичне оформлення до всіх постановок, у тому числі й до останньої прем’єри — «Ханума». 31 жовтня Крет не буде сидіти в оркестровій ямі, а перебуватиме на сцені театру. У цей день диригент відзначатиме 50-річчя.
— Я прийшов у театр, який після пожежі базувався в Клубі будівельників, трубачем після Львівського музичного училища в 1978 році. Перед цим два роки грав у армійському оркестрі. У Рівне приїхав одразу після армії, вступив до Інституту культури. Тут, до речі, я познайомився з дружиною Надією. Один з моїх знайомих працював у театрі, але особливого бажання продовжувати таку співпрацю не мав. Тому запропонував своє місце мені. Я вже мав невеликий досвід гри в театральному оркестрі у Львові, тому погодився на пропозицію відразу. Нині я вже 15 років на посаді диригента, крім того, був інспектором оркестру, відповідаючи за всю господарську частину. Дуже любив робити оркестрові версії відомих композицій. Коли я працював музикантом, змінювалось багато керівників оркестру. — Вони не могли прижитись? — Мабуть, вони не могли себе тут знайти — робота досить специфічна. Адже театральний оркестр відрізняється від звичайного філармонійного. Наприклад, у філармонії є готові партитури класичних творів, а диригент має можливість сам обирати репертуар для свого колективу. У театрі ж керівник музичного колективу повинен підібрати до вистави музику, тісно співпрацюючи не стільки з музикантами, скільки з режисером. На «Хануму» ми мали підготувати 32 музичних номери, причому я мав лише основну мелодію та текст. Стосовно музичного оформлення, то, вважаю, мені вдалася робота у виставі «Суперники». Важливо, щоб музика не заважала, а навпаки — підсилювала драматичність різних епізодів. Керівник оркестру, як, власне, і музикант, в театрі повинен бути гнучкішим, багатограннішим. Мабуть, утриматись у театральному оркестрі мені допомогло те, що я співпрацював з гарними музикантами. — Ви говорите, що часто не маєте нотного матеріалу для роботи. А доводилося записувати якусь мелодію на слух? — І таке бувало. У комедії «А Рим палав коханням» за задумом постановника повинна звучати італійська сучасна музика — «Фелічіта» і т.д. Ми ставили магнітофон, і мені ночами доводилось сидіти над піснями. Це важка праця, яка «з’їдає» багато нервів. — Рівненський театр має статус музично-драматичного. Чого тут повинно бути більше? — Тут, звісно, більше драми. Проте коли мене питають, чи я працюю в драматичному театрі, я відповідаю: «Ні. В музично-драматичному». Зрозуміло, ми не є театром музичної комедії — у таких закладах музичній складовій надається не менше, а то й більше уваги, аніж драматичній, навіть працює два головних режисери. У нас же музиканти — допоміжні особи для драматичних або комедійних вистав. Проте за час своєї роботи я поставив декілька концертних програм, коли оркестранти сидять не в «ямі», а на сцені — тобто тут вони є головними. — А чи варто вимагати від драматичних акторів участі у музичних проектах? — Звісно, актори нашого театру — насамперед актори, а не співаки. Вони, можливо, недотягують до рівня професійного музичного театру, але їм воно й не потрібно. Згадайте, Микола Караченцев і Михайло Боярський — теж не професійні співаки, але ж які «хіти» вони мають. Вимагати від актора оперного співу не можна. Навпаки, виглядало б смішно, якби людина, яка виконує в якійсь виставі комедійну роль, раптом заспівала б тенором. Треба розуміти, що в наших виставах актори грають за допомогою голосу. Мене особисто у піснях цікавить не сила голосу, а чистота виконання та вміння актора зіграти те, про що співається. Зокрема, на моєму вечорі 31 жовтня молода співачка виконуватиме пісню про маму. На репетиціях вона співає добре, але я хочу, щоб вона на сцені плакала.
