Років так з двадцять-тридцять тому майже кожен шанувальник рок-музики був ледь не зобов’язаний знати гітарні акорди кількох «хітів» планетарного масштабу. Серед цих пісень міцно утримувала свої позиції композиція «What Can I Do» британського гурту «Smokie». Платівки й «бобіни» з записами цієї та інших пісень вважалися безцінними, а самі музиканти були тоді просто недосяжними. Минуло багато років, патлаті шанувальники перетворились на поважних людей різних рівнів, змінилися й їхні смаки. А ось музика перестала бути такою далекою. Тепер вже не потрібно їхати десь за «вінілами» «Smokie» чи «Eagles», вони самі можуть приїхати, навіть якщо ви живете в провінції.
Минулого тижня в сусідній Луцьк завітав музикант, ім’я якого не надто відоме, але саме йому рокери мають бути вдячні за головний «хіт» «Smokie». Алан Сілсон — один з перших учасників цього гурту, який він заснував разом з Крісом Норманом — людиною більш популярною. Як і в будь-якої легендарної команди, склад «Smokie» оновлювався, змінювався, через нього пройшов не один музикант. Декілька років тому Сілсон зібрав разом своїх друзів — найпершого барабанщика «Smokie» Рона Келлі, колишнього клавішника «Gypsy kings» Барні Брандса, басиста Грехема Кернса з «The Jackson Webber Band» і гітариста Енді Вілана, який у вісімдесятих грав з Крісом Норманом. Колектив почав гастролювати Європою, радуючи любителів ностальгії, щоправда, згідно з домовленостями, під маркою «Ex-Smokie». Декілька виступів було в Україні, і хоч у нашому місті організацією концерту такого рівня займатися ніхто не хотів, для рівенських меломанів це проблемою не стало. Близько сьомої години вечора у неділю поблизу кінотеатру «Промінь» людно — під’їжджають автомобілі, підходять поважні люди, багато знайомих облич. Квитки, вартістю від 50 до 200 гривень, у касі ще продаються — зал кінотеатру хоч і менший за наш кінопалац, до кінця не заповнюється. Без жодних розігрівів на сцені з’являються музиканти, вітаються російською і одразу починають грати один з суперхітів «Needles and Pins», щоправда, і спочатку, і протягом всього концерту виникають технічні труднощі. Якимось особливим драйвом музиканти не вражають, що й не дивно — на один вечір організатори, окрім великого, запланували ще й концерт у нічному клубі. А для пристаркуватих рокерів викластися на двох концертах поспіль — вже проблема. Під час виступу помітно, що музиканти грають так, як можуть грати люди з великим музичним стажем, але не більше. Публіка спочатку сприймає все стримано, проте вже під час «What Can I Do» співає в унісон з вокалістом, а група немолодих слухачів жваво танцює біля сцени. Оплески лунають і з перших акордів відомих пісень «I’ll meet you at midnight», «Alice» і «Mexican girl». Несподівано, через годину після початку, Алан Сілсон прощається і йде. Публіка, звісно, вимагає на «біс», після чого музиканти повертаються, грають одну пісню й знову залишають сцену. І ось тут глядачі втрачають унікальну можливість почути «Hotel California», яку цей колектив виконує на своїх концертах на прохання глядачів. Вдруге музикантів на сцену не викликають, люди повільно розходяться…
