19-річний студент автотранспортного технікуму Руслан Полежаєв востаннє бачив свого батька у дворічному віці. І донедавна вважав, що він зник безвісти. Тож повідомлення про те, що батько — живий і його розшукує, стало для нього несподіванкою.
В'ячеслав, батько Руслана — росіянин, служив в армії в Україні в місті Ізяслав на Хмельниччині. Саме тут він і познайомився з його матір'ю. Після закінчення служби забрав дівчину з собою до Росії. Тож народився Руслан на батьківщині батька — у місті Полєвской Свердловської області. Коли йому виповнилося два роки, мати забрала сина і повернулася в Україну. Що стало причиною такого її кроку — ніхто з рідних Руслана толком не знав. Але вважали, що винен у цьому його батько. Тож хлопця змалку привчили до цієї думки. Коли Руслану виповнилося дев'ять років, мати, в якої було хворе серце, померла. Хлопця забрала до себе бабуся, а офіційним опікуном його став дядько — мамин брат. Долею батька, на якого був ображений, Руслан ніколи не цікавився. Тож поява у технікумі, підприємця Володимира Самчука із звісткою про те, що батько його розшукує, була як грім серед ясного неба. Володимир Самчук: — З батьком Руслана ми познайомилися через сайт "Мой мир" в Інтернеті. Він розшукував товаришів по службі в армії. А я служив у тій самій військовій частині і в тому ж полку, що й він, хоч і не в один і той самий час. Дізнавшись, що я живу у Рівному, В'ячеслав поцікавився, чи не міг би я допомогти йому розшукати сина. Я колись працював у міліції. Досі є членом української секції Міжнародної поліцейської асоціації. І мені стало цікаво спробувати згадати свій колишній фах. У результаті пошуків я й дізнався, що Руслан навчається у Рівному, в автотранспортному технікумі. Руслан Полежаєв: — За порадою дядька Володі я знайшов батька через Інтернет, зокрема через сайт "Однокласники", де був зареєстрований. Познайомився тут і з його 15-річною донькою. Виявилося, що батько рік тому вдруге офіційно одружився. З цією жінкою він живе давно, але через те, що не був розлучений з моєю мамою, не міг зареєструвати шлюб. Потім ми спілкувалися по телефону. Перше, що батько сказав, це попросив вибачення за те, що не допоміг мені свого часу. Пообіцяв, що надалі допомагатиме, приїжджатиме до мене. Він розповів, що багато років розшукував мене, писав листи на адресу мами, але ніхто йому не відписував. Можливо, ці листи до нас не доходили, бо якийсь час ми з мамою і моїм молодшим братом жили у селі Обарів Рівненського району, а не на Хмельниччині. Виникала у нього думка звернутися навіть у передачу "Жди мене". Але не наважився на це. Переживав, якщо я знайдуся, не стримає сліз при людях і боявся, що не захочу спілкуватися. А тепер є надія зустрітися. Батько мешкає в Єкатеринбурзі, як тепер називають Свердловськ. Запрошував на канікули до себе в гості. Обіцяв приїхати до мене. Для рідних Руслана повідомлення про те, що його розшукав батько, стало несподіванкою. Бабуся, яка фактично виростила хлопця, не могла й слова вимовити. А дядько був по-мудрому розсудливим і сказав: "Я б на твоєму місці зустрівся з батьком і поговорив". Молодший брат Василь, якому нині 14 років, Руслану навіть трішки позаздрив. Адже його батько, який живе у Рівному, з ним не спілкується. А Русланова дівчина, п'ятикурсниця гуманітарного університету, була стурбована: а раптом батько Руслана захоче, щоб син жив з ним і той до нього поїде? Руслан, щоправда, заспокоює: — Якщо й поїду, то не сам. Бо з Оксаною зустрічаємося вже півроку і збираємося одружитися. Батько навіть обіцяв готувати гроші на весілля...
