Щодо кількості зниклих безвісти/полонених українських громадян існують найрізноманітніші чутки й фантастичні цифри. Так, 15 січня президент України Петро Порошенко на зустрічі з президентом ПАРЄ Анн Брассер заявив про 600 наших громадян, які залишаються бранцями сепаратистів. Громадська організація «Центр звільнення полонених» Володимира Рубана 27 грудня подала список 490 людей, які, на думку її працівників, перебувають у полоні.
Щодо кількості зниклих безвісти/полонених українських громадян існують найрізноманітніші чутки й фантастичні цифри. Так, 15 січня президент України Петро Порошенко на зустрічі з президентом ПАРЄ Анн Брассер заявив про 600 наших громадян, які залишаються бранцями сепаратистів. Громадська організація «Центр звільнення полонених» Володимира Рубана 27 грудня подала список 490 людей, які, на думку її працівників, перебувають у полоні.
Є також списки зниклих за період проведення так званої антитерористичної операції, складені й оприлюднені сайтом МВС (понад 1,4 тис. осіб) та Міжвідомчою комісією при СБУ (понад 1,6 тис.). Вони в різних варіаціях блукають українськими та російськими електронними ЗМІ. Саме на їхній підставі скандально відома правозахисниця з РФ Єлєна Васільєва зробила гучну заяву, буцімто в Росії перебуває в полоні більш ніж 1 тис. українських громадян.
«Найсирішими» є списки МВС та СБУ. Їх формують переважно на підставі письмових та усних звернень громадян, які потім досить поверхово перевіряють. Якби, наприклад, хтось із політичних або суто хуліганських міркувань захотів «накрутити» ці списки, то зробив би це досить легко, складаючи заяви про зникнення сотень, а то й тисяч українців. Окрім того, до переліку вносять усіх громадян — і цивільних, і військових. Тому зниклих безпосередніх учасників бойових дій там порівняно небагато.
Детальне вивчення списку фонду Рубана також переконливо свідчить, що він дуже «сирий». Приміром, іще 28 листопада під Маріуполем було обміняно п'ятьох правоохоронців із батальйону «Миротворець» та військовослужбовця з 92-ї механізованої бригади на полонених терористів. Але всі шестеро досі в реєстрі Центру звільнення полонених. До того ж після передноворічного обміну бранцями з терористами в оновленому списку Центру не зазначено статусу зниклих безвісти. Звірка зі списками незнайдених військовослужбовців та правоохоронців свідчить про те, що нині певну частину бази ЦЗП становлять цивільні особи.
Звідки походить цифра 600 полонених, яку не раз озвучував Петро Порошенко, встановити важко. Її він називав і наприкінці осені, і напередодні обміну 27-28 грудня 2014 року, коли додому повернулися 154 українці. І знову згадав на міжнародній зустрічі 15 січня... Це або помилка спічрайтерів президента України (причому надзвичайно груба), або якісь «нові дані».
Історія воєн засвідчує, що не менш ніж 70% незнайдених — це загиблі, останки яких не виявлено
Хто насправді збирає найточнішу інформацію про загиблих та зниклих безвісти бійців? У кожному силовому відомстві є офіцери-кадровики, які складають відповідні списки за категоріями: вбиті (200-ті), поранені (300-ті), зниклі безвісти/полонені (400-ті), «самовільно залишили частину» (СЗЧ). Вбиті поділяються на дві категорії: загиблі внаслідок бойових дій та інших (небойових) випадків, як-от ДТП, самогубства, смерть від хвороби тощо. Відомчі списки формують на підставі бойових донесень, пізніше опитуючи командирів частин і отримуючи від них рапорти. У цих списках жодних «приховувань» не буває, бо таке практично нереально зробити. Однак мертві можуть «блукати» поміж двома категоріями: 200-х та 400-х. Загиблим вважається той, чиє тіло було вивезене й поховане з відповідними урочистостями. Якщо останків немає, але є свідки останньої миті життя військовослужбовця, він усе одно опиняється в категорії зниклих безвісти. Лише через півроку від моменту події на підставі рапорту командира з доданням не менш як трьох свідчень військовослужбовців зниклий може бути визнаний загиблим. Із вивезеними/невивезеними тілами військовослужбовців найбільші проблеми. Наприклад, був випадок, коли командир частини повідомив у бойовому донесенні про загибель двох десантників. Пізніше в телефонній розмові він підтвердив ці дані офіцерові-кадровику. Про смерть хлопців написали членам родини, і ті навіть встигли розмістити відповідну інформацію в соцмережах... Минув тиждень, другий, а тіл немає. Як виявилося, їх не встигли евакуювати. Паралельно до родичів почали доходити чутки, що хтось і десь їхніх хлопців бачив живими, але пораненими, які стікали кров'ю. Відтак одна з мам звернулася зі скаргою до керівництва Генеральної прокуратури. Звісно, вона вірить, що син живий. Нині місце перебування тіл цих хлопців достеменно відоме — це територія самопроголошеної «ЛНР». Вдалося знайти навіть командира місцевого загону «ополчення», який підтвердив, що його підлеглі поховали десантників. Та доїхати туди слідопити поки що не мають змоги. Отож воїни можуть проходити відразу за двома списками: мертвих і зниклих безвісти. Скільки загиблих, але невивезених тіл наших бійців, точно сказати важко. Але через скандали з членами родин деякі командири частин фактично почали приховувати загибель військовослужбовців, трактуючи їх як зниклих безвісти, хоча спочатку вони рапортували про смерть цих людей. Іще одна проблема — загиблі, тіла яких знищено прямим влученням артилерійських снарядів або вибухом боєкомплекту. Їх розриває на дрібні шматочки, які розлітаються на великій території. Часто такі рештки в бойових умовах зібрати нереально. Аналогічна ситуація зі спопелілими останками. Отож хлопців вважають зниклими безвісти, хоча їхню смерть може підтвердити навіть не один, а кілька військовослужбовців. Звісно, вбиті горем родини звертаються спершу до офіційних структур, потім до «переговорників», слідопитів і псевдослідопитів, ворожок, пройдисвітів та ін. Відомі випадки, коли, попри достеменну інформацію про загибель хлопців, їхні близькі витрачали (й досі витрачають) величезні кошти на послуги різноманітних «доброзичливців». Згідно зі службовими списками ЗСУ, МВС та ДПСУ нині зниклих безвісти/військовополонених бійців налічується близько 400. Так, зі складу Збройних сил України зниклими вважають менш ніж 300 осіб, із МВС та Національної гвардії — в межах 100 (понад половина з них добровольці батальйону «Донбас»). Надія, як то кажуть, помирає останньою, одначе світова історія воєн переконливо засвідчує, що не менш ніж 70% незнайдених — це загиблі, останки яких не виявлено. Отож навіть виходячи з наукових алгоритмів, не можна звинувачувати супротивника (хоч це й сепаратисти з «ДНР» чи «ЛНР»), буцімто він утримує в полоні сотні людей. Звісно, невеличка частина зниклих безвісти справді залишилася на «тій» території, але здебільшого із власної волі. Люди потрапили в полон і зробили вибір: хтось перейшов до складу «народного ополчення Донбасу», хтось не захотів повертатися на батьківщину через острах, аби знову не забрали в армію, хтось утік до Криму чи Росії, де вже навіть влаштувався на роботу, тощо. Але де ж решта зниклих безвісти, точніше, їхні останки? Найбільше тіл та їхніх фрагментів давно на нашій території: у Дніпропетровську й Запоріжжі — в очікуванні результатів тестів ДНК. Новітні технології дають змогу здійснити експертизу ДНК на мізерному біологічному матеріалі. Отож навіть у попелі можна знайти матеріали для тестування. Утім, повернімося до цифр та фактів. Від початку так званої антитерористичної операції останки військовослужбовців та правоохоронців відправляли до Харківського бюро судово-медичної експертизи. Із розширенням зони бойових дій їх почали везти до судово-медичних бюро в Дніпропетровську та Запоріжжі. Поодиноких небіжчиків транспортували до Києва та кількох обласних центрів. Чимало непридатних до візуального впізнання тіл було вивезено з районів Донецької області, підконтрольних сепаратистам, в останні дні літа й восени 2014 року. 30-31 серпня цю роботу під наглядом російських військовиків здійснювали українські медики. Дніпропетровські лікарі й волонтери вивезли останки близько 200 загиблих. Від 3 вересня на території самопроголошеної «ДНР» працювала сформована на прохання керівництва Генерального штабу ЗСУ волонтерська група Національного військово-історичного музею України — Союзу «Народна пам'ять». Вона зібрала й передала понад 170 мішків із тілами та їхніми частинами. Більшість загиблих, яких евакуювали слідопити із Союзу «Народна пам'ять», були відправлені в Запорізьке бюро судово-медичної експертизи. Багатьох тіл, що були виявлені шукачами, до моменту закінчення тестів ДНК не передають на поховання, і вони зберігаються саме там. Перші та другі групи могли по кілька разів працювати в тих самих місцях. Є випадки, коли людину розривало на частини. Одна — залишалась десь біля бронетранспортера, інша — всередині охопленої вогнем машини. Медики відвозили першу частину до Дніпропетровська, слідопити збирали те, що залишилось (попіл) трохи згодом. Ці останки опинялись у Запоріжжі. Але насамкінець після проведення тестів ДНК їх збирали в одну труну. Таким чином, фрагменти тіла із двох чи й трьох мішків можуть належати одному загиблому. Звісно, родичам від цих подробиць не легше, але для встановлення правди про чисельність полеглих така інформація надзвичайно важлива. Оскільки морги в Україні дуже маленькі й не розраховані на зберігання великої кількості небіжчиків, невпізнані тіла після 10 днів перебування в них мають бути поховані. Саме тому після Іловайської трагедії в нас з'явилися тимчасові братські могили невідомих солдатів. Восени поховали:- 136 бійців на Краснопільському цвинтарі у Дніпропетровську;
- 54 бійців на центральному кладовищі Кушугума поблизу Запоріжжя;
- 37 бійців у Старобільську Луганської області.
