Як весна, так з озимими проблеми. Я не про тих «озимих», які вискочили торік перед виборами, як Пилип з конопель, і думали, що ми проголосуємо за їхні гарні фізіономії. Зникли вони кудись, ніби і не було. Тепер дядя з Москви на прізвище Щедровицький шукає нових клієнтів, яким можна «пихнути» політичний проект за кілька мільйончиків, а потім попросити вибачення, що не вийшло.
Як весна, так з озимими проблеми. Я не про тих «озимих», які вискочили торік перед виборами, як Пилип з конопель, і думали, що ми проголосуємо за їхні гарні фізіономії. Зникли вони кудись, ніби і не було. Тепер дядя з Москви на прізвище Щедровицький шукає нових клієнтів, яким можна «пихнути» політичний проект за кілька мільйончиків, а потім попросити вибачення, що не вийшло. Торік лідер «озимих» продав ніби кілька молокозаводів, аби за передвиборчу кампанію з московським «генієм» розрахуватися. Нічого, тепер колишній «озимий» у міністрах. Тут у нього точно щось вродить, і незабаром будуть нові заводики. Та не про цих «озимих» хотілося згадати морозним березневим ранком, а про ці озимі. Чи ті озимі, які у черговий раз померзли на половині засіяних площ. Повідомили про це з міністерства. Міністерство хороше — прямо в центрі Хрещатика. Звідти дуже добре видно озимі, які вимерзли. Нам це не вперше, це я про урожай, який треба пересіяти. А кому, власне, «нам»? Всі засіяні й незасіяні, померзлі й вцілілі озимі є зо всім не нашими. Вони належать сільськогосподарським підприємствам, є їхньою власністю. І в них має за це боліти голова. Померзлі посіви — проблема не моя і не міністра, а власників землі. Важко це збагнути після десятиліть, впродовж яких нам товкли щораз про «несприятливі погодні умови», які спричиняють відсутність харчів. Тепер харчів удосталь, видається, що продавців більше, ніж покупців. І масла у нас повно, і олії, й м’яса, і всього іншого. Про хліб і говорити не варто. Є він і буде, нікуди не подінеться. Це розуміють тепер навіть пенсіонери. А ще років так з дванадцять тому хапали буханці десятками, тягнули додому, сушили на сухарі. Голоду боялися. Боялися, що держава не забезпечить всіх дешевим, вважай безплатним, хлібом. Та й пам’ять про голодні роки, нехай і не у нашого покоління, ще зберігалася тоді. Сьогодні все у минулому. На нашій занедбаній землі, яку невідомо хто обробляє, росте стільки всього, вигодовується така кількість худоби, яку ніяким міністерствам не підрахувати. Ну подумайте, звідки у м іністерства інформація про кількість свиней в країні? Як порахувати кожну свинку в кожному хліві, щоб мадам із Хрещатика занесла її до свого комп’ютера і розіслала по світу? Хто сьогодні може обійти-об’їхати мільйони засніжених гектарів і оцінити, що там з посівами? Хто заїде далі райцентру? Та й у райцентр ніхто не поїде. Сядуть в обласній конторі, прикинуть палець до носа і видадуть цифру для статистики. Хто перевірить? Податкова? А це вже серйозно. Коли я власник землі і щось на ній вирощую-вигодовую, мені дуже вигідно повідомляти, що на моїй землі все вимерзло і повиздихало, а сам я харчуюся коренями позаторішніх буряків. Не може такого бути, кажете? Все ж видно? А в місті хіба не видно вгодовану пику на «мерседесі» з купою нерухомості, секретарок і масажистів? Це вам типовий керівник збиткової фірми, яка вже котрий рік нічого не заробляє і ніяких податків не платить. А товста морда — це на мамину пенсію, на трудові заощадження, а транспорт та офіси чужі. Коротше, подайте щось на пропітаніє! Може, тому ні хто не сприйняв всерйоз повідомлення про вимерзлі озимі. Знаємо, чули. Може, там і не було нічого посіяно, а посіви були застраховані на хорошу суму? Одне слово, важко розібратися у нетрях сучасного бізнесу. А може, і не треба? Що мені до того, що у кого і де відмерзло? Мені аби було у гаманці з чим до базару дійти. А там є і буде все. І ніякі озимі, хоч справжні, хоч у лапках, мене тепер без хліба не залишать.
