«Зять» з Рівненщини б`є рашистів та вже знає, що робитиме після перемоги

На фейсбук-сторінці 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, бійців якої в Україні ще називають росомахами, розповідають про їхнє життя на фронті, про те, як вони нищать ворога та які мають плани на мирне життя після закінчення війни з Росією.

З'явився там допис і Вадима, солдата з Рівненщини:

-  Я з Рівненщини, позивний у мене "Зять". З'явився він через жарт - коли бригада ще формувалася, ми з побратимами пішли в магазин, а нам назустріч - дівчина з мамою, то я й спитав у мами, чи їй зять не потрібен. То мене й прозвали "Зятем".

На фронті я навчився стріляти з різної зброї - кулемета, гранатомета, зараз стою за новеньким "браунінгом". Вибігаю з кулеметом на позиції під ворожими кулями, щоб подавити їхній вогонь і вберегти хлопців.

Одного разу так вийшло, що мені прилетіла міна, в нозі залишився осколок. Відправили мене у Вінницю в госпіталь, то я звідти відпросився на два дні, щоб одружитись.

Моя дружина Анна - професійний художник, малює портрети, натюрморти, висипає бурштином картини. Її роботи продаються по всій Європі, в Америці. Познайомились ми просто у місті - я побачив красиву жінку, підійшов і заговорив. Коли вона дізналась, що я молодший на 15 років, то була проти стосунків, але я її переконав, що вік - коханню не завада.

Після госпіталю повернувся до росомах. Тут у мене друг дитинства, з яким ми разом пішли у військкомат, служимо в одній роті. То я собі сказав, що ми разом вернемося додому з перемогою.

А у єгерів настрой бойовий - валим і валим. Ніякі мобілізації на Росії нас не зупинять. Ми тут за сім місяців вже усі як одна сім'я.
Після дембеля побудую собі великий гарний будинок, викопаю ставок, а біля ставка поставлю парилочку. Але в першу чергу зробимо дитину - маленьку кучеряву дівчинку. Буде сестричка доньці дружини, яку я виховую як рідну.

А ще візьму свою роту росомах і поїдемо на рибалку й шашлики, днів п'ять гарно посидимо з палатками. Більшої винагороди нам і не треба!