Зараз Петро служить водієм електронавантажувача в одному з батальйонів 23-го інженерно-позиційного полку. Але його служба почалася завдяки наполегливості. У березні 2022 року, коли він прийшов до місцевого ТЦК, йому відмовляли: єдиний син вже на фронті, а самому Петру тоді було 55 років. Однак він наполіг — не міг інакше.
«Син пішов, тепер моя черга»
Його син, Тарас, вступив до ЗСУ ще у 2017 році, залишивши навчання в коледжі. Його контракт закінчився за тиждень до 24 лютого.
«У ніч на 24 лютого вже все було зрозуміло без слів, — згадує Петро. — Речі для сина вже були зібрані, а рішення — прийняте. Ми його не стримували. Бо знали, що піде захищати Батьківщину».
Зараз Тарас відновлюється після складної операції, отримавши бойове поранення. Ця новина — найважча для батька-солдата.
Слова діда, що стали пророчими
Петро не просто пішов захищати країну. Він пішов слідами свого діда, тезки — Петра, який був націоналістом і всю життя шанував український стяг у своєму домі.
«У 1991 році він сказав: «Згадаєш мої слова — ви ще будете за волю з росіянами воювати». Тоді на ці слова не надто звернули увагу. А я їх запам’ятав», — розповідає військовослужбовець.
Ці слова, збережені у пам’яті, стали моральним компасом для всього його роду.
Служба як обов’язок
У полку Петро знайшов не просто побратимів по службі, а справжню опору. «Кожен знав своє місце і ніс відповідальність не лише за себе, а й за того, хто поруч», — наголошує він.
Служба на різних напрямках, під обстрілами, вимагала залізної витримки. «Тут не було дрібниць: будь-яка помилка могла коштувати надто дорого», — каже Петро.
Ціна мужності
Роки служби залишили відбиток не лише в пам’яті, але й на здоров’ї солдата. Постійні навантаження призвели до оніміння кінцівок, а обов’язковим у його рюкзаку тепер є знеболювальні.
Під час проходження ВЛК минулого року виявили серйозні проблеми з серцем, про які він навіть не підозрював. «Навіть про перелом руки дізнався на ВЛК. Кістка зрослася сама по собі», — зі смутком усміхається Петро.
Але жодних нарікань. «Робили те, що мали робити. На жаль, не всі сьогодні живі…», — додає він.
Солдат Петро не вважає себе героєм. Для нього це просто шлях, обраний його рідними — дідом, який боровся за волю, і сином, який без вагань пішов захищати Батьківщину.









