Уродженка Рівненщини, Ірина запам’ятовує себе в русі з наймолодшого віку. Танок став її першою любов’ю, а згодом — професією. Закінчивши навчання за спеціальністю хореографа, жінка викладала у школі мистецтв, ставила номери, створювала творчі проєкти та надихала дітей на сценічні досягнення.
«Я танцювала, скільки себе пам’ятаю. Напевно, з трьох років. Це була моя мрія і мій окремий всесвіт», — ділиться спогадами Ірина.
Паралельно з професійним зростанням вона будувала родинне щастя. Разом із чоловіком виховує двох дітей — доньку Софію та сина Ярослава.
Коли волонтерства стає замало
Повномасштабне вторгнення не залишило Ірину осторонь. Як і мільйони українців, вона долучилася до волонтерського руху: допомагала, підтримувала, робила все, щоб наблизити перемогу. Проте з часом жінка відчула, що може зробити більше — і що її місце тепер у лавах ЗСУ.
2024 рік став переломним: Ірина уклала контракт зі Збройними Силами, пройшла базову військову підготовку, опанувала військову спеціальність і розпочала службу в одному з батальйонів 23-інженерно позиційного полку.
Психологія покликання
Ще до того, як вдягнути погони, Ірина здобувала вищу освіту за спеціальністю «Психологія». Тож коли постало питання, чим саме займатиметься у війську, відповідь була очевидною.
«У цей непростий час, коли кожен потребує підтримки, я хотіла бути тією людиною, яка вислухає без осуду, зрозуміє і допоможе вистояти», — пояснює військовослужбовиця.
Найбільше, за словами Ірини, їй запам’ятався період спільних завдань із батальйоном. Тоді між бійцями виникла особлива атмосфера довіри та братерства.
«Для мене побратими стали справжніми братами. Кожен день — окрема історія. Ми дуже зблизилися», — згадує офіцерка.
Не просто посада — місія
Ірина переконана: робота психолога у війську — це значно більше, ніж виконання посадових інструкцій. Бійцям важливо відчувати, що до них ставляться як до людей, а не лише як до військовослужбовців. Вони хочуть бути почутими.
Війна виснажує не лише фізично. Постійна напруга, розлука з родинами, втома та емоційне перегорання — усе це потребує професійної уваги. Саме тому Ірина зосереджується на профілактиці негативних станів, підтримці особового складу та створенні здорового психологічного клімату в підрозділі.
Роль родини — ключова
Окремо офіцерка наголошує на значенні сімейної підтримки. Коли військовий повертається додому, найцінніше, що можуть дати рідні, — це тепло, любов і розуміння.
«Просто побудьте разом, випийте кави, погуляйте містом. Дайте відчути, що його любили і чекали», — радить Ірина. Саме ця підтримка, за її словами, допомагає захисникам швидше відновлюватися морально.
Минуле не відкидає — воно доповнює
Чи шкодує Ірина про свій вибір? Анітрохи. Вона не сумує за цивільним життям — війна змінила її характер, світогляд і пріоритети. Та головне — вона не змінила себе.
«Можливо, колись я дивувалася, що творчі люди можуть знайти своє місце у війську. Але насправді тут такі теж потрібні. Я стала більш стриманою, більш свідомою. І тепер точно знаю, чого хочу і заради чого все це роблю», — зізнається військовослужбовиця.
Танці залишилися з нею назавжди. Навіть на службі — у вільну хвилину, у думках, у ставленні до життя.
«Де б я не була, у моєму житті завжди буде музика і завжди буде танець. Бо танець — це життя. У кожного свій ритм і свій шлях. І після перемоги ми всі зможемо станцювати переможний танець», — усміхається Ірина.
Мрія, яка об’єднує всіх
Сьогодні найзаповітніше бажання офіцерки — мир і перемога. Вона хоче, щоб усі військові повернулися до своїх родин, щоб діти більше ніколи не знали звуків війни і не боялися завтрашнього дня.
За відданість Україні, вірність військовій присязі, незламний дух та високий професіоналізм молодший лейтенант Ірина удостоєна почесної відзнаки Міністерства оборони України — «Хрест Сил підтримки».
