Обласна газета «Рівне вечірнє»
Наш провайдер:
-25% на металопластикові вікна
☰ РОЗДІЛИ

Тут днями до міста мого київського «каллєгу» привозили. Того самого, який за дармових сто грамів готовий написати що завгодно, за двісті — заспівати на усю свою русскоязичную глотку, а за триста — взятися за нерукотворний пам'ятник. Гість так хвалив нашого міського голову за намір побудувати стадіон, що стіни місцевого «колізею» точно би почервоніли, якби могли це почути.


19 грудня, на Святого Миколи, у Рівненському міському будинку культури покажуть дитячу виставу «Щенята рятують Новий рік». квитки вже у продажі.

 

Андрій ЛОЗОВИЙ: "День мого міста"

27-8-2017

Цей п’янкий загадковий запах валить з ніг — і, здається, життя стає більш цікавим, кольори — яскравішими, сонце з небаченою щедрістю дарує своє тепло й світло, дівчата раптом всі починають посміхатися — і куди не поглянь — одні красуні, в очах яких стільки щасливих емоцій, що хочеться стрибати, а не іти, випрямити спину і радіти щосекунди.

Рівне

Цей запах нагадує, що життя у кожного з нас тільки одне, отже, варто його цінувати і насолоджуватися ним. Цей запах настільки вражає, що навіть тролейбуси зупиняються, аби відчути його. Цей запах концентрує в собі спогади, таємниці та сподівання. Але про нього пізніше.

Я народився в славні часи Перебудови у Рівному і дуже люблю своє рідне місто. Люблю не територіальну одиницю, а людей: перш за все, своїх рідних, старих друзів, а ще просто хороших розумних людей, яких у Рівному так багато, що весь світ позаздрить.

Люблю рідну вулицю Степана Бандери, яка раніше називалася Московська. Відчуваєте, тонкий історичний гумор? Хоча, це не суто рівненська фішка, а загальноукраїнський тренд. В Києві до останнього часу співіснували щонайменше два пам’ятники Голодомору та вулиця Колективізації. В Одесі КДБ знаходилося на вулиці Єврейській, нині на тому ж місці — СБУ на провулку Шухевича.

Люблю Театральну площу. Як для Рівного, вона має досить насичений трафік людей, але для мене чомусь є втіленням спокою. Ковтаючи ногами її ніжний смак, хочеться на мить зупинитися й поглянути на життя з іншої сторони, задуматися про вічне... ще років десять тому на площі кидався в очі червоний прапор Компартії на даху одного з будинків. Тепер його нема — часи змінюються...

У 2005 році окрасою площі, крім музично-драматичного театру, став майстерно виконаний пам’ятник Уласові Самчуку. Члену уряду УНР у екзилі, видатному українському письменнику, котрий заледве не став лауретом Нобелівської премії за шедевр «Волинь». У Рівному Самчук жив, творив і був арештований. Нині Улас Олексійович з філософським поглядом, книгою та елегантним метеликом на шиї сидить на лавці, спостерігаючи за щоденним життям рівнян й нагадує їм славетну, омиту кров’ю, історію їхнього міста. Пам’ятаю відкриття цього монументу. Священик освячував його напрочуд тихо, а потім ледь не закричав щось на взірець: «...і пошли, Боже, здоров’я президенту, уряду та голові обл-держ-ад-мі-ні-стра-ааа-ааа-ці-ї-іііі!!!!»

Люблю дах будинку на вулиці Соломії Крушельницької, 37-А. Коли знаходишся на цьому дивовижному місці, виникає бажання стрибнути вниз й, перетворившись на танцюючу хмару, кружляти над містом... А ще влітку на цьому даху можна засмагати і мріяти.

Андрій Лозовий

Андрій Лозовий

Люблю бувати тут, коли сонце сідає, тоді небо перетворюється на палітру імпресіоніста, щомиті дивуючи новими барвами. А рушниці сонячних променів безжально стріляють в очі, щоб потім попросити пробачення, розчинившись у золотих куполах Покровського Собору.

З цього даху добре видно двір на Бандери 36/21, де пройшло моє веселе дитинство. Зовсім поруч — моя рідна школа №4 на Жуковського. Вчитись я не любив, почасти прогулював уроки, не виконував домашні завдання, дратував вчителів жахливою поведінкою, за яку мені соромно навіть сьогодні. Нині ж я згадую шкільні роки із таким душевним теплом, яке неможливо описати словами. Або я не вмію. А ще назавжди закарбувалися в пам’яті 5 років навчання в Рівненській дитячій художній школі, що знаходиться на Литовській у двох старих будівлях, які в минулому були військкоматом.

Люблю Рівне ще й за те, що воно навдивовижу зелене. Неподалік від міста розташувалися цілих дві атомні станції: Рівненська у Кузнецовську та Хмельницька у Нетішині. Незважаючи на це, повітря у Рівному чисте, мов вранішня лісова роса, і ніжне, наче мамині долоні. Вочевидь, завдячуючи неймовірній кількості дерев, а також доброті людей.

Люблю головну зелену зону міста — парк Шевченка. Не було для мене в дитинстві більшої радості, як піти сюди кататися на качелях, на санках, просто гуляти.

Люблю скверик на Набережній, де я свого часу жив. Не в скверику на лавці жив, звісно, а в будинку №20. Коли ми туди переїхали — я, не знаючи всіх тамтешніх нюансів, одного разу пішов ввечері гуляти з Чаком, моїм першим французьким бульдогом. Поки Чак вибагливо шукав місце для своїх темних справ фізіологічного характеру, я оглядав двір. Аж раптом — із-землі почала вилазити чорна голова! Я схопився за серце, страх оволодів мною. Зомбі продовжувало вилазити, хаотично розмахуючи закривавленими руками з страшними кігтями. Я схопив Чака, котрий, на відміну від мене, зберіг холоднокровність, й швиденько почимчикував додому, зачинив всі замки і нічого не міг зрозуміти. Як виявилося, через наш двір проходила теплотраса, а в ній була дірка, в якій ночували бомжі, адже там так тепло...

І знов про скверик. Він розташувався на березі річки Устя, що настільки брудна, неначе востаннє її чистили за часів першої згадки про Рівне як населеного пункту Галицько-Волинського князівства у 1283 році. Попри це, сквер дуже затишний і мальовничий. Якось ми з Чаком там прогулювалися, якраз був чудовий ясний день, коли після довгих похмурих дощів несамовито палало сонце. Я присів на лавку, Чак теж виліз на неї і вальяжно розлігся. Кайфуючи під сонечком я заплющив очі й задрімав... Прокидаюся — різкий біль від яскравих сонячних променів, очі я знов закриваю, встигши побачити тільки те, що до нас наближається дідусь із внуком. Чую, що старий базікає: «Бачиш, внучку, собачка страшна, зате яка розумна! Хазяїн напився й спить, а собачка його сторожує...» От і думай після цього, щось хороше про людей!

Люблю рівненський Пагорб Слави. З нього відкривається фантастичний краєвид на місто, парк та городи, що розмістилися поруч. Найнезабутніше моє враження про Пагорб Слави — це, коли вночі після випускного вечора ми пішли туди, аби зустріти світанок. Йду, роздумуючи про дитячі роки і про майбутнє, відчуваю якийсь дивакуватий дискомфорт. Довго не можу второпати, що не так. Опускаю очі донизу — ого! — а я роззутий. Поруч, задерши поділ пишної сукні, йде моя однокласниця Катя Марусова: в руках — блискучі босоніжки із зіпсованим каблукам, на ногах — мої мешти.

Люблю аромат хмелю, що його розносить дзвінкий вітер із рівненського пивзаводу, котрий знаходиться у старовинній будівлі готичного стилю. Цей п’янкий загадковий запах валить з ніг — і, здається, життя стає більш цікавим, кольори — яскравішими, сонце з небаченою щедрістю дарує своє тепло й світло, дівчата раптом всі починають посміхатися — і куди не поглянь — одні красуні, в очах яких стільки щасливих емоцій, що хочеться стрибати, а не іти, випрямити спину і радіти щосекунди. Цей запах нагадує, що життя у кожного з нас тільки одне, отже, варто його цінувати і насолоджуватися ним. Цей запах настільки вражає, що навіть тролейбуси зупиняються, аби відчути його. Цей запах концентрує в собі спогади, таємниці та сподівання. Та, може, я так сильно люблю цей запах просто тому, що він рідний?

Ненавиджу центральну площу Рівного — майдан Незалежності. Один мій знайомий каже, що якщо архітектура є застиглою музикою, то рівненський майдан Незалежності — застигла музика Поплавського. Єдине, що мені на цій площі подобається — розкішний пам’ятник Тарасові Шевченку. Він мовби йде вперед. Його бронзовий одяг нібито розвіюється, чимось нагадуючи крила. За це деякі рівняни називають його «Бетмен». В цьому корінь моєї мрії — аби в Голлівуді зняли блокбастер «Кобзар». До слова, у місті Корці на Рівненщині монумент Тарасу Григоровичу являє собою статую Лєніна із головою Шевченка. Не вірите — приїдьте подивитись!

Люблю красивий будинок XIX сторіччя на Драгоманова, 19. Нині тут знаходиться Рівненський краєзнавчий музей. Історія ж цієї споруди напрочуд насичена: чого тут тільки не було! Міністерство освіти УНР, яким керував Іван Огієнко. Кураторіум шкільного округу Волинського Воєводства. Зрештою, обком Компартії. Оскільки Рівне було столицею Райхскомісаріату «Україна», саме в цьому будинку працювало керівництво окупованої території на чолі з обергрупенфюрером Еріхом Кохом. А спершу (з 1839 року) це була будівля гімназії, де здобували освіту в тому числі Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Володимир Короленко. До речі, Короленкові «Діти підземелля» написані саме про Рівне. Тоді місто закінчувалося за мостом над Устею. Там стояла капличка, в підземеллі якої жили нещасні знедолені діти, до яких ходив у гості син міського судді Вася.

Власне, рівненські підземелля оповиті безліччю фактів та легенд. Певно, діггери знайшли далеко не всі сховані в них скарби. Але, так чи інакше, найбільший скарб Рівного — це його люди. Зі святом вас, рідні!

Андрій Лозовий, народний депутат. Текст — з його сторінки у Facebook.


Думка авторів може не збігатися з позицією редакції, але свобода слова понад усе.
Свої роздуми надсилайте за адресою: vb@rivnepost.rv.ua з темою «Я так думаю»
 
Читайте також:

Акціонер «Технопривода»: У Рівненському районі – своя АТО
№31, 3-8-2017

Дмитро ЯКИМЕЦЬ: «Боротьба з корупцією у парламенті нагадує футбол»
№27, 12-7-2017

Микола Несенюк: «Василь Червоній таки був видатною сволотою»
№26, 4-7-2017

Олександр Лащук: «Двері, сейфи, стіл в ОДА»
№24, 15-6-2017

Богдан СЛОНЕЦЬ: «Молодь та політики. Хто кого?»
№23, 14-6-2017

Алла САДОВНИК: Шустик не винний
№22, 3-6-2017

Ліана ДИНОВСЬКА: «Може, досить тих дослідів над дітьми?»
№20, 24-5-2017

Олена БОБРОВСЬКА: Відповідь мешканців Північного чиновникам та депутатам
№20, 23-5-2017

Юрій Дюг: «Президент як суперзірка або Чому я не противник популізму»
№20, 22-5-2017

Ігор Мічуда: «Відкрутитися від закону більше не вдасться нікому»
№20, 18-5-2017

Дмитро ЯКИМЕЦЬ: «Безвіз – не благо, а можливість»
№19, 14-5-2017

Наповнення © «Рівне Вечірнє», (с) 2003-2017. Оновлюється щодня.
При використанні матеріалів посилання на www.rivnepost.rv.ua обов’язкове.
Програмування та дизайн © «Рівне Вечірнє»
Засновник — Микола Несенюк.

Головний редактор — Валентина ШАХ: valensrv@gmail.com.

Редактор сайту — Алла Садовник: allasadovnuk@i.ua.

Редактор он-лайн новин — Жанна Пінчук: pinkrime@gmail.com.

Контакти для розміщення реклами: (097) 462-65-64, (098) 547-38-33, e-mail: advertrv@ukr.net

Адреса для листування з редакцією: rivnepost@gmail.com.
Телефони редакції: (067) 362-56-86, (0362) 62-56-54, 62-56-55
@ — друкується на правах реклами.