Щасливе
Обласна газета «Рівне вечірнє»
Наш провайдер:
-25% на металопластикові вікна
☰ РОЗДІЛИ

Вам доводилося бачити зустріч бродячих та свійських собак? Якщо ні — зайдіть до міського парку, де місцеві дворняги кидаються на вгодованих псів, яких «вигулюють» не менш вгодовані хазяї. Або пройдіться тихими вуличками подалі від центру, де собаки на ланцюгу періодично реагують на появу «чужого» пса.


Баскетболістки клубу «Рівне» до свого дебютного сезону під новою назвою (раніше команда називалася «Сузір'я») вирушили готуватися до білоруського Бреста.


Від 9 до 22 жовтня триватиме концертний тур містами Східної, Західної та Центральної України Національного хору Грузії «Тбілісі».

 

Андрій ЛОЗОВИЙ: "День мого міста"

27-8-2017

Цей п’янкий загадковий запах валить з ніг — і, здається, життя стає більш цікавим, кольори — яскравішими, сонце з небаченою щедрістю дарує своє тепло й світло, дівчата раптом всі починають посміхатися — і куди не поглянь — одні красуні, в очах яких стільки щасливих емоцій, що хочеться стрибати, а не іти, випрямити спину і радіти щосекунди.

Рівне

Цей запах нагадує, що життя у кожного з нас тільки одне, отже, варто його цінувати і насолоджуватися ним. Цей запах настільки вражає, що навіть тролейбуси зупиняються, аби відчути його. Цей запах концентрує в собі спогади, таємниці та сподівання. Але про нього пізніше.

Я народився в славні часи Перебудови у Рівному і дуже люблю своє рідне місто. Люблю не територіальну одиницю, а людей: перш за все, своїх рідних, старих друзів, а ще просто хороших розумних людей, яких у Рівному так багато, що весь світ позаздрить.

Люблю рідну вулицю Степана Бандери, яка раніше називалася Московська. Відчуваєте, тонкий історичний гумор? Хоча, це не суто рівненська фішка, а загальноукраїнський тренд. В Києві до останнього часу співіснували щонайменше два пам’ятники Голодомору та вулиця Колективізації. В Одесі КДБ знаходилося на вулиці Єврейській, нині на тому ж місці — СБУ на провулку Шухевича.

Люблю Театральну площу. Як для Рівного, вона має досить насичений трафік людей, але для мене чомусь є втіленням спокою. Ковтаючи ногами її ніжний смак, хочеться на мить зупинитися й поглянути на життя з іншої сторони, задуматися про вічне... ще років десять тому на площі кидався в очі червоний прапор Компартії на даху одного з будинків. Тепер його нема — часи змінюються...

У 2005 році окрасою площі, крім музично-драматичного театру, став майстерно виконаний пам’ятник Уласові Самчуку. Члену уряду УНР у екзилі, видатному українському письменнику, котрий заледве не став лауретом Нобелівської премії за шедевр «Волинь». У Рівному Самчук жив, творив і був арештований. Нині Улас Олексійович з філософським поглядом, книгою та елегантним метеликом на шиї сидить на лавці, спостерігаючи за щоденним життям рівнян й нагадує їм славетну, омиту кров’ю, історію їхнього міста. Пам’ятаю відкриття цього монументу. Священик освячував його напрочуд тихо, а потім ледь не закричав щось на взірець: «...і пошли, Боже, здоров’я президенту, уряду та голові обл-держ-ад-мі-ні-стра-ааа-ааа-ці-ї-іііі!!!!»

Люблю дах будинку на вулиці Соломії Крушельницької, 37-А. Коли знаходишся на цьому дивовижному місці, виникає бажання стрибнути вниз й, перетворившись на танцюючу хмару, кружляти над містом... А ще влітку на цьому даху можна засмагати і мріяти.

Андрій Лозовий

Андрій Лозовий

Люблю бувати тут, коли сонце сідає, тоді небо перетворюється на палітру імпресіоніста, щомиті дивуючи новими барвами. А рушниці сонячних променів безжально стріляють в очі, щоб потім попросити пробачення, розчинившись у золотих куполах Покровського Собору.

З цього даху добре видно двір на Бандери 36/21, де пройшло моє веселе дитинство. Зовсім поруч — моя рідна школа №4 на Жуковського. Вчитись я не любив, почасти прогулював уроки, не виконував домашні завдання, дратував вчителів жахливою поведінкою, за яку мені соромно навіть сьогодні. Нині ж я згадую шкільні роки із таким душевним теплом, яке неможливо описати словами. Або я не вмію. А ще назавжди закарбувалися в пам’яті 5 років навчання в Рівненській дитячій художній школі, що знаходиться на Литовській у двох старих будівлях, які в минулому були військкоматом.

Люблю Рівне ще й за те, що воно навдивовижу зелене. Неподалік від міста розташувалися цілих дві атомні станції: Рівненська у Кузнецовську та Хмельницька у Нетішині. Незважаючи на це, повітря у Рівному чисте, мов вранішня лісова роса, і ніжне, наче мамині долоні. Вочевидь, завдячуючи неймовірній кількості дерев, а також доброті людей.

Люблю головну зелену зону міста — парк Шевченка. Не було для мене в дитинстві більшої радості, як піти сюди кататися на качелях, на санках, просто гуляти.

Люблю скверик на Набережній, де я свого часу жив. Не в скверику на лавці жив, звісно, а в будинку №20. Коли ми туди переїхали — я, не знаючи всіх тамтешніх нюансів, одного разу пішов ввечері гуляти з Чаком, моїм першим французьким бульдогом. Поки Чак вибагливо шукав місце для своїх темних справ фізіологічного характеру, я оглядав двір. Аж раптом — із-землі почала вилазити чорна голова! Я схопився за серце, страх оволодів мною. Зомбі продовжувало вилазити, хаотично розмахуючи закривавленими руками з страшними кігтями. Я схопив Чака, котрий, на відміну від мене, зберіг холоднокровність, й швиденько почимчикував додому, зачинив всі замки і нічого не міг зрозуміти. Як виявилося, через наш двір проходила теплотраса, а в ній була дірка, в якій ночували бомжі, адже там так тепло...

І знов про скверик. Він розташувався на березі річки Устя, що настільки брудна, неначе востаннє її чистили за часів першої згадки про Рівне як населеного пункту Галицько-Волинського князівства у 1283 році. Попри це, сквер дуже затишний і мальовничий. Якось ми з Чаком там прогулювалися, якраз був чудовий ясний день, коли після довгих похмурих дощів несамовито палало сонце. Я присів на лавку, Чак теж виліз на неї і вальяжно розлігся. Кайфуючи під сонечком я заплющив очі й задрімав... Прокидаюся — різкий біль від яскравих сонячних променів, очі я знов закриваю, встигши побачити тільки те, що до нас наближається дідусь із внуком. Чую, що старий базікає: «Бачиш, внучку, собачка страшна, зате яка розумна! Хазяїн напився й спить, а собачка його сторожує...» От і думай після цього, щось хороше про людей!

Люблю рівненський Пагорб Слави. З нього відкривається фантастичний краєвид на місто, парк та городи, що розмістилися поруч. Найнезабутніше моє враження про Пагорб Слави — це, коли вночі після випускного вечора ми пішли туди, аби зустріти світанок. Йду, роздумуючи про дитячі роки і про майбутнє, відчуваю якийсь дивакуватий дискомфорт. Довго не можу второпати, що не так. Опускаю очі донизу — ого! — а я роззутий. Поруч, задерши поділ пишної сукні, йде моя однокласниця Катя Марусова: в руках — блискучі босоніжки із зіпсованим каблукам, на ногах — мої мешти.

Люблю аромат хмелю, що його розносить дзвінкий вітер із рівненського пивзаводу, котрий знаходиться у старовинній будівлі готичного стилю. Цей п’янкий загадковий запах валить з ніг — і, здається, життя стає більш цікавим, кольори — яскравішими, сонце з небаченою щедрістю дарує своє тепло й світло, дівчата раптом всі починають посміхатися — і куди не поглянь — одні красуні, в очах яких стільки щасливих емоцій, що хочеться стрибати, а не іти, випрямити спину і радіти щосекунди. Цей запах нагадує, що життя у кожного з нас тільки одне, отже, варто його цінувати і насолоджуватися ним. Цей запах настільки вражає, що навіть тролейбуси зупиняються, аби відчути його. Цей запах концентрує в собі спогади, таємниці та сподівання. Та, може, я так сильно люблю цей запах просто тому, що він рідний?

Ненавиджу центральну площу Рівного — майдан Незалежності. Один мій знайомий каже, що якщо архітектура є застиглою музикою, то рівненський майдан Незалежності — застигла музика Поплавського. Єдине, що мені на цій площі подобається — розкішний пам’ятник Тарасові Шевченку. Він мовби йде вперед. Його бронзовий одяг нібито розвіюється, чимось нагадуючи крила. За це деякі рівняни називають його «Бетмен». В цьому корінь моєї мрії — аби в Голлівуді зняли блокбастер «Кобзар». До слова, у місті Корці на Рівненщині монумент Тарасу Григоровичу являє собою статую Лєніна із головою Шевченка. Не вірите — приїдьте подивитись!

Люблю красивий будинок XIX сторіччя на Драгоманова, 19. Нині тут знаходиться Рівненський краєзнавчий музей. Історія ж цієї споруди напрочуд насичена: чого тут тільки не було! Міністерство освіти УНР, яким керував Іван Огієнко. Кураторіум шкільного округу Волинського Воєводства. Зрештою, обком Компартії. Оскільки Рівне було столицею Райхскомісаріату «Україна», саме в цьому будинку працювало керівництво окупованої території на чолі з обергрупенфюрером Еріхом Кохом. А спершу (з 1839 року) це була будівля гімназії, де здобували освіту в тому числі Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Володимир Короленко. До речі, Короленкові «Діти підземелля» написані саме про Рівне. Тоді місто закінчувалося за мостом над Устею. Там стояла капличка, в підземеллі якої жили нещасні знедолені діти, до яких ходив у гості син міського судді Вася.

Власне, рівненські підземелля оповиті безліччю фактів та легенд. Певно, діггери знайшли далеко не всі сховані в них скарби. Але, так чи інакше, найбільший скарб Рівного — це його люди. Зі святом вас, рідні!

Андрій Лозовий, народний депутат. Текст — з його сторінки у Facebook.


Думка авторів може не збігатися з позицією редакції, але свобода слова понад усе.
Свої роздуми надсилайте за адресою: vb@rivnepost.rv.ua з темою «Я так думаю»
 
Читайте також:

Акціонер «Технопривода»: У Рівненському районі – своя АТО
№31, 3-8-2017

Дмитро ЯКИМЕЦЬ: «Боротьба з корупцією у парламенті нагадує футбол»
№27, 12-7-2017

Микола Несенюк: «Василь Червоній таки був видатною сволотою»
№26, 4-7-2017

Олександр Лащук: «Двері, сейфи, стіл в ОДА»
№24, 15-6-2017

Богдан СЛОНЕЦЬ: «Молодь та політики. Хто кого?»
№23, 14-6-2017

Алла САДОВНИК: Шустик не винний
№22, 3-6-2017

Ліана ДИНОВСЬКА: «Може, досить тих дослідів над дітьми?»
№20, 24-5-2017

Олена БОБРОВСЬКА: Відповідь мешканців Північного чиновникам та депутатам
№20, 23-5-2017

Юрій Дюг: «Президент як суперзірка або Чому я не противник популізму»
№20, 22-5-2017

Ігор Мічуда: «Відкрутитися від закону більше не вдасться нікому»
№20, 18-5-2017

Дмитро ЯКИМЕЦЬ: «Безвіз – не благо, а можливість»
№19, 14-5-2017

Наповнення © «Рівне Вечірнє», (с) 2003-2017. Оновлюється щодня.
При використанні матеріалів посилання на www.rivnepost.rv.ua обов’язкове.
Програмування та дизайн © «Рівне Вечірнє»
Засновник — Микола Несенюк.

Головний редактор — Валентина ШАХ: valensrv@gmail.com.

Керівник рекламного відділу — Микола Жванський: rivne_ren@ukr.net

Редактор сайту — Алла Садовник: allasadovnuk@i.ua.

Редактор он-лайн новин — Жанна Пінчук: pinkrime@gmail.com.

Контакти для розміщення реклами: (097) 462-65-64, (096) 81-89-627, e-mail: advertrv@ukr.net

Адреса для листування з редакцією: rivnepost@gmail.com.
Телефони редакції: (067) 362-56-86, (0362) 62-56-54, 62-56-55
@ — друкується на правах реклами.