— Дуже було складно відправити їх на цей чемпіонат, — говорить тренер Микола Коба. — Фінансування не було, довелося ходити по спонсорах, позичати гроші у друзів. І вся причина у тому, що самбо — не олімпійський вид спорту. Хоча мені це дивно, адже нині єдиноборства дуже популярні у світі, та й не виключено, що вже у Лондоні його включать до олімпійської програми. Хоча як можна було не відправити спортсменів на чемпіонат світу, якщо вони здобули таке право. Інший тренер радіє, коли хоча б один спортсмен потрапить до збірної, а тут одразу три. Це ж результат багаторічної праці.
— Чесним на чемпіонаті суддівство було хіба що для узбеків, — розповідає Олександр Чмир, який переконаний, що його засудили. — Ми боролися, але нам давали зовсім не ті оцінки, які мали давати. А посперечатися не було кому, оскільки тренер під час мого поєдинку був відсутній, він прийшов тільки на останні секунди.
— На відміну від Тані, це були мої перші змагання такого рівня, — ділиться своїми враженнями Ольга Федитник. — Усі за мене дуже хвилювалися, і рідні, і в університеті. На жаль, для перемоги у мене не вистачило сил і духу. Але на цьому зупинятися не збираюся, хочу досягти чогось вищого, ніж змагання на рівні України.
— Було дуже тяжко, — розповідає чемпіонка Тетяна Чмир. — Спочатку мені сказали, що буде усього двісті спортсменів, як для такого рівня, ще дуже мало. Я й зраділа. Але коли під час зважування побачила розклад змагань, то настрій змінився. У першому поєдинку я перемогла росіянку, це було непросто, оскільки самбо в Росії дуже сильне. Далі був поєдинок з узбечкою. Судді їй підсуджували, треба було вигравати чисто. За вихід до фіналу мала боротися з венесуелкою, але вона через травму відмовилась від виступу. У фіналі мені протистояла білоруска. По ходу я вигравала три бали, але на останніх секундах потрапила на больовий прийом, та все ж витерпіла і стала чемпіонкою.
