Захопливу й водночас непросту історію свого хороброго земляка Сергія Дороха розповіли на сайті Костопільської громади:
– У лютому 2026 року мешканець села Яснобір Сергій Дорох, залізничник у довоєнному житті, оператор переносного зенітно-ракетного комплексу – у воєнному, отримав орден «За мужність» 3 ступеня. Це перша нагорода воїна, який з власної волі був двічі мобілізований і майже чотири роки йшов дорогами війни з десантно-штурмовими бригадами. Сергій бачив смерть побратимів і сам багато разів був на межі життя і смерті. Та про всі свої воєнні історії розповідає з гумором, бо гумор, каже, дуже важливий для виживання у надскладних умовах.
До війни Сергій працював бригадиром колії на залізниці, їздив на заробітки. Одружився з Людмилою, мають від попередніх шлюбів сімох дітей і спільну донечку Катрусю. Війна застала в Олександрії, де родина жила на той час. Маючи досвід строкової служби, Сергій уранці 24 лютого потайки від дружини пішов у військкомат. Його покликали наступного дня, пішов у 80-ту десантно-штурмову бригаду, працював на переносному зенітно-ракетному комплексі (ПЗРК). Після навчання виїхали на Кривий Ріг і південніше – Апостолово, Зеленодольськ, П’ятихатки, просувалися у бік Херсонщини.
«Перший вихід не забуду ніколи: з побратимом Косим попали під мінометний обстріл. Я кинувся в якусь яму, він в іншу, міни свистять, осколки розлітаються. Було так страшно, що не переповісти. Питаю у Косого, чи він живий, а він у відповідь питає, чи я живий, і починаємо сміятися», – пригадує Сергій.
Історія, як Сергій отримав позивний «Канібал», доволі комічна. Привезли якось хлопцям м’ясо, й у вихідний вони вирішили посмажити шашлики. Сергій м’ясо нарізав, заправив, настромив шматок з кров’ю на великий ніж і відкусив. У цей момент заходить побратим, робить круглі очі і каже: о, канібал! Хижого образу Сергієві додавав довгий козацький чуб. Так і став Канібалом. Слово так міцно «прилипло» до образу, що новобранцям навіть доводилося пояснювати, що Канібал – це лише позивний. Чуб Сергій довго не обстригав, заплітав його, лише з боків підбривав зачіску, так і воював. Пізніше усе ж обрізав і тепер зберігає як оберіг, пам’ять про війну.
Деокупована Херсонщина
У селі Тягинка на Херсонщині місцеві люди після окупації почали виходити з хат лише через тиждень. Спочатку це були мешканці однієї вулиці, заселеної вихідцями з західної України. Колись вони їздили на Херсонщину на сезонні роботи, там одружилися та й залишилися, селилися на одній вулиці. Місцеві, які співпрацювали з окупантами, поспіхом відійшли разом з ними. Дуже поспішали, у сільраді залишили урни для голосування, російські прапори та портрет путіна.
Уся Херсонщина тоді була замінована, рятувало знання карт. Група побратимів якось заблукала, машина їхня зламалася, інша не приїхала, трекінгу не було, куди їхати, щоб не підірватися – невідомо. Групу вдалося розшукати і забрати через зв’язок, який у Канібала «зловив» старий кнопковий телефон.
«Наш комбат Борзий беріг особовий склад. Ситуації різні були, але він завжди уболівав за нас. Борзий загинув. А я знаю, що саме завдяки йому я живий досі», – каже Канібал.
Друга мобілізація
Майже два роки Сергій воював без відпустки. Дружина Людмила багато разів їздила у місця, де перебував чоловік, навіть у зону виконання бойових завдань приїздила. На кожне Різдво Сергій був з родиною на відеозв’язку. Коли нарешті він приїхав на кілька днів додому, вони з Людмилою обвінчалися. Найменша донька Катруся за роки війни бачила тата лише по відеозв’язку, а коли він приїхав, боялася його і не знала, як поводитися.
На початку 2024 року Сергій перевівся у 141 бригаду, головним сержантом взводу. Одразу запропонували їхати в Англію інструктором, вчити наших новобранців.
«Ми жили на базі, а коли виїжджали на навчання, бачив лише камінні загорожі та баранів, що паслися. Такий спогад у мене про Англію й залишився: загорожі і барани», – жартує Сергій.
Повернувся через 35 днів – і одразу на Запоріжжя, Оріхівський напрямок. Там воював недовго. Після численних наполягань дружити звільнився зі служби як багатодітний батько й повернувся додому.
А через пів року Сергій знову пішов на війну – вдома місця собі не знаходив. Роботу мав, працював, але, каже, не довоював. Дружина впливу на це його рішення вже не мала.
Сталося це доволі кумедно: Сергій їхав з роботи додому і побачив, як на вокзалі працівники ТЦК зупинили молодого чоловіка. Він підступився і каже, відпустіть його, я за нього піду. Хлопця відпустили, а наш воїн заявив, що хоче знову в ДШВ.
Зваживши пропозиції, які отримав, Сергій вирішив їхати на Харківщину, та їх одразу перекинули на Донеччину, на Курахівський напрямок. Був листопад 2024, знову холодні підвали, маскування, бруд і бойові розрахунки, щоб вижити.
Різдво-2024 і орден
«Це було біля Успенівки. Мене з позиції зняли, але відпочити не встиг, не було кому працювати. Дали три ракети, установку і побратима Барса, з яким ми зайшли на позицію. А вранці кажуть, їдуть ворожі танки. Виходжу зі своїм «Джавеліном», три пуски – і три влучання, розбив повністю ворожу колону. На Донеччині у ту пору дуже сильні тумани, працювати добре. На позиції ми поводилися дуже обережно, маскувалися, щоб не засікли. Виходили теж дуже обережно. Отримали ми з Барсом ще ракети – і під час другого ворожого штурму розбили ще три ворожі «коробочки». Місця свого ми нікому не виказували. Це було небезпечно, якби загинули, нас би не знайшли. Але ризик був того вартий», – каже Сергій.
За наказом командира довелося перебратися на іншу позицію, подалі від ворожої. Атаки тривали, і хлопці зрозуміли, що вони майже в оточенні. Виходити вирішили у дощ і вітер, так менш помітні.
«Я знав, куди мав дійти, де потрібний нам бліндаж. Виходили полем, через дощ дрони не літали. Тягнули власне озброєння і дуже важку зарядну станцію. Було дуже темно, я обертався постійно на Барса, щоб не відставав, він наші «Джавеліни» тягнув. І я збився з маршруту. Відчуваю, щось не те, хтось телефонами світить, хоча знаю, що в тому бліндажі, до якого йдемо, нікого нема. Увімкнув телефон, зловив геолокацію і бачу, що ми метрів за п’ять від ворожого бліндажа. Якби хтось у цей момент вийшов, нам був би кінець. Виснажені, ми тихенько потягнулися знову в поле. Я знову увімкнув телефон, прописував навігацію кожні 10 метрів. Це було складно, ми могли попастися в будь-який момент. Але погана погода допомогла, ніхто нас не вичислив. Ми дійшли», – розповів Сергій.
Перший день Різдва 2024-го був пекельним, ворог палив зусібіч. Надійний бліндаж був зруйнований, хлопці встигли перейти в гірше місце, потім в інше, і продовжували відбивати атаку.
«На зв’язок з родиною я того дня не вийшов. Ми були у місці, де все було розбите. Людмила телефонувала, писала повідомлення мені і побратимам, вони не були доставлені. Наші підірвалися, поранені і загиблі були, евакуювати треба було. І в цей момент побратим кричить, що дружина дзвонить, давай, кажи, що ти живий. Я перемотую ногу пораненому, кажу, відчепися, напиши їй «9. 2. 1» – і йти геть, мені не до того зараз! Побратим намагався заперечувати, мовляв, хоч скажи, що любиш її, чи що. Виявляється, він цю розмову записав і скинув дружині, щоб не переживала», – сміється Сергій.
Але тоді їм було не до сміху. На позиції були вже два місяці, їжа закінчилася. У бліндажах познаходити поточені мишами сухарі та мівіну, а ще – вкриті цвіллю ковбасу, хліб і майонез. Вибору не було: помили все, сяк-так обтерли, розділили – і були щасливі. Боєприпасів також майже не залишилося, відстрілюватися не було чим.
За виснаженими Канібалом та Барсом пообіцяли приїхати. Але не приїхали, сказали йти пішки до такої-то точки. «Кропива» за час перебування на позиції не була обновлена, і цієї точки у Сергія не було. Та навчання дарма не пройшли – він проклав маршрут іншими способами. Де наші, де не наші, як іти – ніхто не знав, але до 6-ї ранку мали бути на вказаній точці.
«Ми вийшли о 2:30. Йти було менше двох кілометрів, але кругом міни і невідомо хто. Отак крадучись посадкою, з Барсом трішки розійшлися. Кличу, а його нема. Раптом земля під ногами провалюється і я падаю… просто у вигрібну яму в бліндажі! Приземлився м’яко, весь у фекаліях. Я таки вигріб звідти. І Барс, він знав, куди йти, але дорогою теж впав у яму і вимастився в солярку. Так ми удвох, дуже «пахучі», дійшли до першої точки, вона була, на щастя, наша. Попросили передати по маршруту, що будемо вдвох просуватися далі, щоб нас свої не завалили, бо йдемо всліпу. Машина, яка нарешті за нами приїхала, теж у яму влетіла, але доїхала. Ми були страшенно злі: стільки зробили на позиції, понищили ворожу техніку, вижили, вийшли, а за нами навіть машину не прислали! Ще й «скупалися» обоє дорогою. Та коли комбат кинувся нас обіймати, не зважаючи ні на що, тягар з душі злетів, це війна», – поділився Сергій.
За операцію з підбитими танками командування представило Сергія Дороха до нагороди. Першу нагороду, орден «За мужність» 3 ступеня, Сергій Дорох отримав у лютому 2026 року.
Після такого пам’ятного виходу нашому бійцю запропонували посаду головного сержанта роти. Пропонували вчитися на офіцера, але не схотів. Тепер його завданнями було готувати бойові розрахунки й учити недосвідчених бійців, щоб не робили помилок, які на війні коштують життя. Бойові виїзди йому згодом заборонили.
Демобілізація
Демобілізувався Сергій Дорох за станом здоров’я. Довго лікувався, почувався краще, але у нього виявили ще цілий «букет» хвороб, і у жовтні 2025-го списали зі служби.
Перед виходом на військову пенсію мав залишити заміну замість себе. Однак побратим, якого він готував, загинув. Сергій сам зателефонував дружині і повідомив цю новину. І сам поїхав забирати тіло загиблого. Замість себе підготував іншого побратима.
На Різдво 2025-го Сергій був нарешті у колі сім’ї. Повернутися до мирного життя, каже, було важко. Спочатку безперервно був на зв’язку зі своїми хлопцями, з якими ділили на позиціях шматок хліба і не знали, чи вийдуть живими. Іноді йому знову хочеться бути там, з ними. Але відпочив і пішов працювати на будівництво. З часом дружина й діти повернули батька до мирних клопотів. Найменша донька Катруся цього року піде у перший клас. Раніше Сергієві бракувало часу на дітей, мусив заробляти, потім воювати. Тепер хоче тішитися майбутніми онуками.
