Про свого побратима Костянтина на псевдо «Шило» розповіли у 104-тій бригаді тероборони ЗСУ “Горинь”:
– Він пройшов шлях від юного майданівця до військового, який сьогодні захищає небо над Україною. Його історія — про боротьбу і втому, про родину, що чекає вдома, і про мрії, які не зникають навіть під гуркіт війни. Неспокійний, енергійний, завжди в русі — таким його знають побратими. Саме за цю рису він і отримав свій позивний. Бо шило, як відомо, у мішку не сховаєш.
Свій позивний він отримав ще під час Революції Гідності.
«Я не міг сидіти на місці: коли інші після барикад ішли відпочивати, мене тягнуло далі — на чергування, до сусідніх наметів, де завжди знаходилися знайомі з різних куточків України. Одного разу побратим пожартував: “Тебе, як шило, нікуди не заховаєш”. Так це ім’я і залишилося зі мною як характеристика характеру».
На Майдан він поїхав не з цікавості й не за компанію, додає Костянтин:
«Не міг спокійно дивитися, як влада намагається поставити народ на коліна. Це обурювало». У штабі Революції Гідності в Здолбунові він попросився на автобус до Києва, думаючи, що просто подивиться. Але побачене змінило все: запах буржуйок, гарячий плов із казана, люди, об’єднані спільною метою. Усе це затягнуло настільки, що дороги назад уже не було. Коли автобус рушав додому, він подякував водієві й залишився. На Майдані Костянтин пробув чотири місяці.
Революція дала Костянтину головне — віру в силу людей. Він на власні очі побачив, що українці здатні об’єднуватися, коли є загроза, і що справжня влада в цій країні — це народ.
Після Майдану «Шило», як і багато хто, шукав себе. Через нестабільність у країні поїхав на заробітки до Польщі та Чехії. Фізичної праці не боявся, але чужина давалася важко — не тілом, а душею. Зрештою зрозумів: його місце тут. Де народився — там і згодився.
24 лютого 2022 року Костянтин ішов із дружиною на маршрутку, коли зателефонувала мама й сказала, що почалася війна.
«На заводі в Здолбунові, де працював, панувала розгубленість — люди збиралися в цехах, не знаючи, що робити далі. Батько на той час уже служив і коротко сказав: “Готуйся”». Та тоді Костянтин залишився вдома — тримав тил: мама, сестра, дружина, теща. Лише з часом, коли стало зрозуміло, що війна затягується і потребує все більше людей, у березні 2023 року він прийняв рішення йти до війська.
«Шило» починав у піхоті, де провів чотири місяці. Згодом його перевели до мобільно-вогневої групи ППО. Тепер його робота — захищати українське небо. Виїзди на позиції під час загрози ракетних ударів чи атак дронів, заряджені установки, прожектори, тепловізори — і майже завжди ніч. Саме в темряві їхня робота найважливіша.
Його бойовий шлях пройшов через Рівненщину, Запорізьку, Дніпропетровську, Донецьку та Харківську області. Під Куп’янськом, коли ворог тиснув особливо сильно, Костянтин разом із побратимами тримав лінію оборони.
Про службу говорить просто: «у війську важко все, але до всього звикаєш. Найважче — це думки про сім’ю. Найлегше — нести службу, бо чітко знаєш, заради чого ти тут».
Перемога для «Шила» — це день, коли всі повернуться додому: до родин, до роботи, до свого життя. Коли все нарешті стане на свої місця.
Після війни він хотів би залишитися у війську й продовжити службу. Але водночас зізнається: з дитинства любить машини, сам ремонтував, «крутив гайки». Та й готувати любить — каже, що і на кухні себе знайде. Життя покаже.
Дружина поважає його вибір, хоча мріє про просте й мирне життя — щоб він ходив на роботу в піджаку, а ввечері повертався додому. Дітей у них поки немає. Каже, неважливо, хто народиться — хлопчик чи дівчинка. Хочеться вже чогось світлого після всього пережитого.
В армії Костянтин відкрив для себе нове хобі — читання. Захоплюється пригодницькими книжками, які допомагають хоча б ненадовго вирватися з реальності.
