У Рівному на вулиці Пластовій (колишня Остафова) зберігся єдиний будинок із запроєктованого і частково збудованого сто років тому кварталу для державних службовців — тоді їх називали колоніями. Широко розрекламована всепольська кампанія будівництва житла для чиновників стартувала на початку 1920-х років.
«…Ми продовжимо справу наших предків, які несли польську культуру на Схід, і звільнимо місцеве населення від нестерпного і, на жаль, досить поширеного враження про тимчасовий характер польської влади на східних кордонах Республіки Польща», — описували амбітні завдання проєкту чиновники Міністерства громадських робіт у виданій відомством книзі «Budowa domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich» («Зведення будинків для державних службовців у східних воєводствах»).
У числі перших у Волинському воєводстві чиновницькі квартали мали з’явитися, зокрема, й у Рівному, Сарнах, Дубні, Костополі та Здолбунові. Міністерство фінансів виділило величезний кредит, а щоб здешевити і прискорити будівництво, було розроблено типові проєкти житлових будівель.
У Рівному під головні критерії відбору ділянок — близькість до центру міста і велика площа — дуже підходило історичне східне передмістя Грабник. Власне, ділянка між середмістям і давньою лісопарковою зоною, де наприкінці XVIII століття для князя Станіслава Любомирського було висаджено грабовий ліс. У міжвоєнний період польська влада планувала розбудувати там елітний житловий район. Щоправда, певні проблеми виникли з викупом ділянок під забудову. Рівне залишалось приватновласницьким, тому влада мусила узгоджувати все з власником міста Адамом Любомирським. А він на той час мав неврегульовані питання спадщини з братом Губертом, що й гальмувало справу з викупом землі. Яку, зрештою, компенсацію отримали Любомирські — невідомо, але ціна за гектар викуповуваної землі в різних містах коливалася від 429 до 2000 злотих. За генпланом 1926 року на Грабнику було виділено понад 270 ділянок під індивідуальну забудову, в тому числі для держслужбовців, осадників та військових, які прибували до Рівного.
Польська влада вважала, що проєктуванням таких важливих державних об’єктів мають займатися винятково столичні фахівці. До розробки концепції майбутніх чиновницьких колоній було залучено 14 архітекторів. Загальне керівництво здійснював варшавський інженер-архітектор Алєксандр Прухніцкі. Було розроблено проєкти 33 типів будинків: 8 дерев’яних і 25 мурованих. Це були будинки для старост, дво-, чотири-, шестиквартирні, бараки для поліції й так звані кавалєрки — житло для неодружених чоловіків.
Проєктувати квартал для урядової колонії в Рівному доручили молодому варшавському архітектору Теодору Бурше. Дослідники вказують, що з деякими розробками йому допомагав варшавський інженер-архітектор Юзеф Крупа-Коршиньскі.
У Рівному колонія держслужбовців за планом мала розміститися на схід від середмістя у бік лісопаркової зони Грабник, започаткувавши новий район малоповерхової індивідуальної забудови. Проєкт майбутнього містечка для чиновників було виконано з урахуванням особливостей рельєфу тієї місцини. Природна улоговина «підказала» терасну систему розпланування і відповідний спосіб розташування житлових будинків. Нижня тераса мала слугувати громадським простором кварталу. Там мали розмістити сквер з відкритим басейном і фонтаном, крізь які відкривався б краєвид на головний фасад новозбудованої школи.
Для забудови урядової колонії в Рівному розробили кілька типів житлових будинків для держслужбовців різних рангів: дерев’яні бараки, 1-2-квартирні дерев’яні будинки та 1-2-4-6-квартирні муровані будинки. До наших днів у первозданному вигляді зберігся якраз один із тих будинків — на вулиці Пластовій.
У своїх проєктах для Рівного Теодор Бурше послуговувався так званим садибним стилем, основою якого була польська шляхетська садиба з її характерними елементами: колонним ґанком, високим ламаним дахом і альковами (нішами). Інтер’єр будинку також був типовим для старовинної шляхетської садиби. На першому поверсі розміщувалися кімната для гостей, кабінет, кухня та їдальня. На верхньому були спальні з сучасними зручностями — ванними і туалетними кімнатами.
На жаль, рівненський проєкт урядового кварталу не було реалізовано повністю через події вересня 1939 року. Як виглядав той квартал — можемо, зокрема, дізнатися з фотографій періоду німецької окупації, які зберігаються в Національному цифровому архіві Польщі (NAC). Донині зберігся лише один будинок. Інші — зруйновано під час Другої світової або перебудовано.
Доля архітектора
Друга світова війна перервала й успішну професійну діяльність архітектора Теодора Бурше. Уже 6 листопада 1939 року його разом з двома братами арештувало гестапо та відправило до концентраційного табору «Заксенгаузен» (Німеччина), де утримували в основному політв’язнів. У тому таборі утримували й відомих українців — Степана Бандеру, Ярославу Стецько, Тараса Бульбу-Боровця, Олега Ольжича. Згодом Теодора Бурше перевели до одного з найстрашніших нацистських концтаборів — «Маутгаузен» (Австрія). Там на каменоломні архітектор Теодор Бурше працював до кінця війни. «Маутгаузен» був єдиним концтабором на території райху, який за нацистською класифікацією належав до категорії ІІІ. Ця категорія означала — «знищення через працю». Умови утримання в таборі були найтяжчими в системі нацистських концтаборів. Серед табірного персоналу був популярним цинічний жарт, мовляв, з «Маутгаузена» можна вийти не інакше як через трубу крематорію. Із 1938 року і по 5 травня 1945-го в таборі загинули близько 120 тисяч осіб.
Проте Теодорові Бурше вдалося вижити в тих нелюдських умовах. Після звільнення та реабілітації він оселився у Варшаві. Саме тоді колишній бранець вирішив змінити написання свого прізвища з німецького Bursche на польський лад — Bursze.
Працював у Відділі відбудови столиці. Саме він за довоєнними світлинами та листівками зміг відтворити у своїх проєктах вигляд давніх історичних кам’яниць Старої Варшави, знищених нацистами. За відданість професії Теодора Бурше було відзначено багатьма державними нагородами. Відомий зодчий залишив цей світ 19 березня 1965 року від ускладнень туберкульозу, на який захворів ще в концтаборі. Похований у Варшаві в родинному гробівці (до речі, ним же і спроєктованому) на Євангелістсько-Аугсбурзькому цвинтарі.
Рівненська спадщина Теодора Бурше
Окрім проєкту урядового кварталу в Рівному, Теодор Бурше залишив слід і в інших містах нашого краю. Він був автором близько десяти євангелістських храмів. Один з таких він спроєктував у 1926 році для Костополя. Щоправда, побудовано храм на пожертви прихожан і меценатів було лише в 1936-му. Кошти надходили з Лодзі, Варшави, Пабяніце, а також з міста, де народився архітектор — Згєжа. Костел постав у центральному районі Костополя неподалік адмінбудівлі староства. Релігійна споруда служила прихожанам до 1944 року. Оскільки на момент повернення радянської влади лютеранська релігійна громада в Костополі перестала існувати, то костел вирішили «перепрофілювати». У 1945-му знесли башту та шпиль будівлі, а в молитовній залі влаштовували вечори танців. У 1950-х сакральну споруду знесли.
Залишив по собі згадку відомий архітектор і в історичному Дубні. Утім, побачити його роботу наразі практично неможливо, але… Відколи Дубно на початку 1920-х років отримало статус адміністративного центру повіту, постала гостра потреба помешкань для місцевої адміністрації, державних установ, приїжджих держслужбовців. Недовго думаючи, місцева влада вирішила для цих цілей використати колишні палаци князів Острозьких і Любомирських у Дубенській фортеці. Зокрема, у вересні 1925 року міністерство громадських робіт затвердило проєкт функціональної адаптації колишнього палацу Острозьких під житло для державних службовців, виконаний Теодором Бурше (проєкт підписаний двома авторами, але прізвище другого архітектора за підписом встановити не вдалося). Про це писала у своїй роботі «Невідомі проєкти відбудови замку Острозьких-Любомирських в Дубно (1920-30-ті роки)» докторка архітектури, завідувачка, професорка кафедри архітектури та середовищного дизайну НУВГП Ольга Михайлишин. Описуючи проєкт перепланування, запропонований Теодором Бурше, науковиця зазначала, що він передбачав просторі вестибулі на двох поверхах, трикімнатні квартири з кухнями й усіма зручностями. Також однокімнатне помешкання для неодружених, дві двокімнатні квартири. Для поліпшення освітлення житлових і допоміжних приміщень на фасадах «прорізали» кілька нових вікон. Вхід у високі підвали (4,5 м) перенесли з північної сторони корпусу і сумістили із запроєктованою сходовою кліткою.
Ольга Михайлишин зауважила, що нині складно визначити ступінь реалізації проєкту. Але порівняльні креслення 1925-го та інвентаризаційні плани Львівської філії інституту «Укрпроектреставрація» 1986 р. доводять, що палац таки перебудовували. Підтвердженням цьому слугують наявність у сучасній структурі будівлі елементів плану, передбачених проєктом Бурше, в тому числі, головних сходів (хоча дещо іншої конфігурації), віконних прорізів (замурованих у повоєнний період).
Поряд із Теодором Бурше варто згадати й імена інших архітекторів, які будували урядові квартали в інших містах Рівненщини. Відомо про таке будівництво, зокрема, в Сарнах. Помешкання для держслужбовців звели на південному заході міста. Проєктував забудову Адам Кунцевич, який на той час уже був відомий тим, що склав плани розбудови портової Ґдині та Хелма.
Низку будівель для помешкань чиновників у Сарнах проєктував ще один відомий польський архітектор Алєксандр Ранєцкі, який мав власну архітектурну майстерню у Варшаві. Також обіймав посаду інспектора секції відбудови краю, був заступником начальника відділу в міністерстві громадських робіт Польщі.
Ще одне не відоме широкому загалу ім’я — Зигмунд Тарасін. Саме йому належать ідеї проєктів будинків для держслужбовців у Костополі та Здолбунові.
Костопільський квартал для чиновників мав конфігурацію своєрідного коридору вздовж вулиці. А двори будівель виходили на залізницю, створюючи цим своєрідну санітарно-захисну зону. З протилежного боку забудова межувала з озелененою набережною річки зі спортивними майданчиками.
Архітектори міжвоєння та їхні творіння — цікава і недовивчена сторінка історії нашого краю, яка ще потребує дослідження. Чимало сучасних мешканців краю і гадки не мають, що живуть у таких історичних будинках, зведених за проєктами іменитих архітекторів минулого.
Світлана КАЛЬКО,
Retrorivne.com.ua
