Суддя Дубенського міськрайонного суду Олександра Жуковська за роки роботи розглянула тисячі справ. Каже: найзапекліші баталії в суді точаться не за гроші і навіть не за свободу. Найбільше люди воюють за дітей і за землю. І саме в цих спорах найважче знайти порозуміння. Та іноді — особливо напередодні Різдва — трапляються справжні дива.
Одну з таких історій суддя згадує й досі. Батько звернувся до суду з позовом проти матері своєї доньки — просив дозволити йому бачитися з дитиною та брати участь у її вихованні. Жінка понад пів року не з’являлася на засідання: дитина була ще немовлям, перебувала на грудному вигодовуванні, залишити її було ні з ким.
Для судді це була одна з тих справ, де в центрі — не формальні норми закону, а жива дитина. Вона свідомо не поспішала з рішенням. Як багатодітна мати, розуміла післяпологовий стан жінки, її втому, гормональні збої, страхи та образи. Ухвалити рішення, не почувши матір, означало б не вирішити конфлікт, а лише загнати його глибше.
Батько ж виявився зовсім не типовим для судової практики. Працював офіційно, регулярно переказував кошти на утримання дитини й матері — без жодного рішення суду. Терпляче чекав, не тиснув, не скандалив. Лише час від часу писав листи з одним проханням: дати йому змогу бачити доньку.
Орган опіки підтвердив: мати дійсно не дозволяла спілкування, хоча претензій до батька як до людини не було. Навпаки — в інтересах дитини було мати контакт з обома батьками.
Засідання призначили тоді, коли дитина вже могла залишатися без матері бодай кілька годин. У спекотний літній день усі зібралися в невеликій залі суду. Напруга була відчутною. Подружжя, яке не жило разом дев’ять місяців, дивилося одне на одного з різних боків — зі страхом, образою і втомою.
Суддя дала їм можливість виговоритися. А потім почала ставити прості, але незручні запитання. Не про зради й сварки — а про дитину.
Чи був батько поруч після пологів? Чи допомагав? Чи дбав? Чи був агресивним?
На всі ці запитання мати змушена була відповісти: так, допомагав; ні, агресії не було.
— То який він батько? — прозвучало в залі.
Після паузи жінка тихо сказала:
— Хороший…
Уперше за довгий час вона подивилася на чоловіка не як на ворога, а як на батька своєї дитини.
Потім суддя звернулася до чоловіка. Його відповідь була короткою і щирою:
— Вона прекрасна мати. Але я теж хочу бути з донькою. Хочу бачити, як вона росте.
Коли розмова знову почала скочуватися в звинувачення, суддя різко зупинила сторони. І нагадала головне: ця справа не про їхні образи, а про право дитини мати маму і тата.
Вона говорила про відповідальність, про приклад для доньки, про те, яку модель сім’ї дитина понесе в доросле життя. Про те, що батьківство і материнство не скасовуються навіть після розриву.
І ці слова подіяли.
Мати визнала: вона порушувала право батька на спілкування з дитиною. І пообіцяла змінитися.
Батько погодився: він готовий бачитися з донькою разом із матір’ю, без конфліктів і з повагою.
Сторони пішли на перерву. Увечері суд затвердив мирову угоду: батько спілкується з дитиною регулярно, до трьох років — у присутності матері.
Того дня суддя вийшла із зали виснажена, але щаслива. Вона вірила: на одне щасливе дитяче життя стало більше.
Минали роки. Справ від цієї родини більше не надходило. А одного разу, напередодні Різдва, суддя побачила з вікна знайому картину: на площі біля ялинки — мама, тато і маленька дівчинка. Сміх, пряники, обійми, фотографії.
Вона впізнала їх.
І тоді сльози були вже не від втоми, а від радості.





